style="font-size:15px;"> – Як у вас справи, місіс Ґарфілд? – поцікавився Тед.
– Краще не буває.
Вона і далі свердлила їх поглядом. Боббі не мав уявлення, що вона хоче побачити, але розпачливий і винуватий вираз, очевидно, зник з його обличчя. Якби вона помітила, Боббі б уже знав. Знав би, що вона знає.
– Може, хочете пляшку шипучки? – запропонував Тед. – У мене є «Рутбір». Нічого особливого, зате холодне.
– Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, – погодилася Ліз.
Вона ввійшла і сіла за кухонний стіл поряд із Боббі. Неуважливо гладячи його по нозі, спостерігала, як Тед відчиняє невеличкий холодильник і дістає шипучку.
– Поки що тут нагорі ще не гаряче, але обіцяю вам, містере Бреттіґен, через місяць буде. Не хочете придбати вентилятора?
– А це ідея.
Тед наповнив шипучкою чисту склянку і застиг перед холодильником, тримаючи склянку до світла і чекаючи, доки осяде пінка. Він здавався Боббі схожим на одного з тих науковців, що їх показують у рекламі, зациклених на продукті А і продукті Б, а ще на факті, що таблетки від печії «Ролейдз» поглинають шлункового соку в п’ятдесят сім разів більше за власну вагу. Неймовірно, але факт.
– Не треба повної склянки, цього досить, – сказала мама трохи нетерпляче. Тед підніс їй напій, вона піднесла склянку. – Будьмо.
Вона зробила ковток і скривилася так, ніби то не шипучка, а житнє віскі. Потім понад склянкою задивилася, як Тед сів, струсив попіл з цигарки і знову заклав недопалок у кутик рота.
– Ви тепер нерозлийвода, – зауважила мама. Сидите собі на кухні, попиваєте шипучку. Мило, скажу я вам. І про що ви сьогодні розмовляли?
– Про книжку, яку мені подарував містер Бротіґен, – відповів Боббі. Його голос звучав спокійно і природно, голос, який нічого не приховує. – Про «Володаря мух». Я не міг розібрати, кінець щасливий чи сумний, і вирішив спитати в Теда.
– А-а, і що він сказав?
– Пів-на-пів. І сказав над цим поміркувати.
Ліз засміялася, однак не дуже весело.
– Я, містере Бреттіґен, читаю детективи, а роздуми приберігаю для реального життя. Але, звісно, я ще не на пенсії.
– Звичайно, по вас видно, що ви – жінка в розквіті сил, – зауважив Тед.
Мама подарувала Тедові погляд «лестощами-ви-нічого-не-досягнете». Боббі добре його знав.
– Ще я запропонував Боббі невеличкий підробіток, – повідомив Тед. – Він погодився… з вашого дозволу, звісно.
На згадку про підробіток її чоло спохмурніло і розгладилося на згадку про дозвіл. Вона простягнула руку і злегка торкнулася рудого волосся Боббі. Рух був такий незвичний, що в Боббі очі мало на лоба не полізли. Та вона ні на мить не зводила очей з Тедового обличчя.
«Вона йому не довіряє і, схоже, ніколи не зможе довіряти», – збагнув Боббі.
– Про яку роботу йдеться?
– Він хоче, щоб я…
– Тихо, – сказала вона, незмигно втупившись у Теда понад склянкою.
– Я
