з нас цього досить?
Боббі засунув руку до кишені й видобув з-під серветки останні три п’ятаки.
– Це все, що в мене є, – сказав він, показуючи монетки спершу місіс Джербер, тоді Макквонові. – Вистачить?
– Синку, я грався в цю гру і за один цент, і при цьому діставав задоволення, – сказав Макквон.
Місіс Джербер зиркнула на Ріонду.
– До дідька, – сказала Ріонда і вщипнула Боббі за щоку. – На ці гроші можна тільки раз постригтися. До чорта лисого. Хай їх процвиндрить і поїдемо додому.
– Добре, Боббі, – зітхнувши, сказала місіс Джербер, – як тобі вже так припекло.
– Клади монетки сюди, Бобе, щоб усі могли їх бачити, – наказав Макквон. – Мені вони не схожі на фальшиві. Без сумніву. Готовий?
– Думаю, так.
– Тож почнімо. Два хлопці й дівчина ховаються. Хлопці не варті нічого. Знайди дівчину й сума подвоїться.
Бліді, моторні пальці заходилися обертати три карти. Макквон базікав. Карти злилися в суцільну пляму. Боббі спостерігав, як карти ковзають по столу, але навіть не намагався серйозно стежити за дамою. Це було без потреби.
– То гасають, то гуляють. Де молода – ось у чім біда.
Три червоні карти знову лежали рядочком.
– Скажи мені, Боббі, де вона сховалася?
– Ось, – сказав Боббі й показав на ліву карту.
Саллі застогнав.
– Вона посередині, телепню. Цього разу я очей з неї не зводив.
Макквон не звернув на Саллі жодної уваги. Він дивився на Боббі. Боббі теж дивився на нього. За мить Макквон простяг руку і перевернув карту, на яку вказав Боббі. Це була червова дама.
– Що за чортівня?! – вигукнув Саллі.
Керол заплескала в долоні й захоплено застрибала на місці. Ріонда Г’юсон заверещала й гепнула Боббі по спині.
– Ну й провчив ти його, Боббі! Молодчинка!
Макквон усміхнувся Боббі дивною, задумливою посмішкою, а тоді сягнув до кишені й видобув жменю дріб’язку.
– Нівроку, синку. Мене обставили вперше за день. Маю на увазі, коли я сам цього не дозволив.
Він знайшов двадцятип’ятицентовик й п’ятак і поклав їх поряд з п’ятнадцятьма центами Боббі.
– Хочеш дати грошам хід? – спитав він і, бачачи, що Боббі не розуміє, уточнив: – Хочеш спробувати ще раз?
– Можна? – обернувся Боббі до Аніти Джербер.
– А не краще припинити, коли ти у виграші? – запитала Аніта, та її очі блищали і, здавалося, вона геть забула про затори по дорозі додому.
– А я і збираюся припинити у виграші, – запевнив Боббі.
– Який хвалько! – засміявся Макквон. – До пушку на бороді ще зо п’ять років чекати, а вже хвалько. Що ж, хвалькуватий Боббі, що скажеш, готовий зіграти?
– Звісно, – відповів Боббі. Якби в хвалькуватості його звинуватила Керол або Саллі-Джон, Боббі б з усієї сили це заперечував.
