Серця в Атлантиді. Стівен Кінг
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Серця в Атлантиді - Стівен Кінг страница 37
– Просто знаю і все, – сказав Боббі.
Замість того, щоб перевернути карту, Макквон злегка повернув голову і роззирнувся по алеї. Усмішку змінив набурмосений вираз: кутики губ опущені, між очима пролягла зморшка. Навіть пластиковий соняшник на циліндрі здавався невдоволеним: його тремтливі кивки стали вже не самовдоволено-розв’язними, а досадливими.
– На цьому перетасуванні мене ще ніхто не обставляв, – вимовив Макквон. – Таке перетасування ще ніколи нікому не було до снаги.
Ріонда простягла руку через плече Боббі й перевернула карту, на яку він вказав. Це була червова дама. Тепер у долоні плескали вже всі діти. Від їхнього плескання зморшка між очима містера Макквона стала ще глибшою.
– За моїми підрахунками, ти винен ось цьому чувакові, Боббі-хвалькові, дев’яносто центів, – сказала Ріонда. – Ти збираєшся платити чи ні?
– А як не заплачу? – спитав Макквон, суплячись на Ріонду. – То що ти зробиш, бочечко? Погукаєш копів?
– Напевно, нам краще просто піти, – нервово сказала Аніта Джербер.
– Копів? Тільки не я, – заявила Ріонда, проігнорувавши репліку Аніти й не зводячи очей з Макквона. – Нещасних дев’яносто центів з твоєї кишені – а в тебе вже вигляд, як у малюка Г’юї, що напудив у штани. Сила, нічого сказати!
От тільки Боббі знав: річ не в грошах. Бувало, що містер Макквон втрачав куди більше. Часом, щоб заманити народ, часом – через те, що був в «ауті». Та зараз він бісився через перетасування. Макквонові було не до смаку, що якийсь дітвак побив його перетасування.
– Що я зроблю? – вела далі Ріонда. – Скажу в луна-парку всім, кому цікаво, що ти скнара. Обізву тебе дев’яностоцентовим Макквоном. Думаєш, клієнти в черзі стоятимуть?
– Я б тобі показав чергу, – гаркнув містер Макквон, та все одно поліз до кишені, дістав жменю монет, цього разу більшу, і швидко відлічив Боббі його виграш.
– На, – сказав він, – дев’яносто центів. Піди купи собі мартіні.
– Я справді просто вгадав, – сказав Боббі, згрібаючи дріб’язок у руку і зсипаючи до кишені. Монетки повисли в ній, неначе гирі. Ранкова суперечка з мамою тепер здавалася чистої води дурістю. Він привезе додому ще більше, ніж взяв, і це не має жодного значення. Жодного. – Я добре вмію вгадувати.
Містер Макквон розслабився. Він би нічого їм не зробив. Хай він і ница людина, але не з тих, що нападають на людей. Його довгі, меткі пальці ніколи б не опустилися до стискання в кулак. Та все одно Боббі не хотілося його засмучувати. Хай містер Макквон думає, що вийшов «аут», як він це називає.
– Ага, – погодився Макквон, – справді добре, бо як інакше? Хочеш повгадувати ще раз, Боббі? На тебе чекає багатство.
– Нам справді час іти, – квапливо втрутилася місіс Джербер.
– Як спробую ще раз, то програю, – відповів Боббі. – Дякую за хорошу гру, містере Макквон.
– Так-так.