про що. Переходь до коміксів. Я хочу Флеша Ґордона. І не забудь описати мені, в чому одягнена Дейл Арден.
– Навіщо?
– Як на мене, вона симпатюлька, – пояснив Тед. Боббі не міг стриматися, щоб не розреготатися. Жарти в Теда іноді ще ті.
Наступного дня дорогою зі «Стерлінґ-гаузу», де він заповнював останні форми на літній бейсбол, Боббі натрапив у міському парку на ретельно надруковане оголошення, пришпилене кнопкою до в’яза.
БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ НАМ ЗНАЙТИ ФІЛА!
ФІЛ це наш ВЕЛЬШ-КОРГІ! ФІЛОВІ 7 РОКІВ!
ФІЛ РУДУВАТИЙ, з БІЛОЮ ГРУДКОЮ!
У нього ЯСНІ, РОЗУМНІ ОЧІ! КІНЧИКИ ВУХ ЧОРНІ!
Принесе вам М’ЯЧИК, якщо сказати: «СКОРЕНЬКО, ФІЛЕ»!
ТЕЛЕФОНУЙТЕ: 5-8337, ГАУЗІТОНІК
(АБО) ПРИНОСЬТЕ НА АДРЕСУ ГАЙГЕЙТ-АВЕНЮ, № 745!
Будинок сім’ї САҐАМОР!
Фото Філа там не було.
Боббі стояв і дивився на оголошення доволі довгенько. Одна його частина поривалася побігти додому й розповісти Тедові про нього і про зірку з півмісяцем, намальовану крейдою поруч з класиками. Інша ж наполягала, що в парку розвішано цілу купу найрізноманітніших оголошень: прямо навпроти на в’язі висіла афіша концерту на міській площі. Треба бути дурнем, щоб накручувати Теда такими речами. Ці дві думки боролися в ньому, аж доки не почали здаватися паличками, що труться одна об одну, і його мозок ось-ось займеться.
«Я не думатиму про це», – сказав собі Боббі, відходячи від оголошення. А коли голос у голові – небезпечно дорослий голос – нагадав, що йому платять за те, щоб думати про такі речі й розповідати про них, Боббі наказав голосові замовкнути. Що він і зробив.
Коли він прийшов додому, мама знову сиділа в кріслі-гойдалці на ґанку і латала рукав халата. Вона звела голову й Боббі помітив, що в неї мішки під очима і почервонілі повіки. В руці мама стискала серветку.
– Мамо?..
«Щось негаразд?» – так звучало повне питання, та закінчити думку було б нерозумно. Можна вскочити в халепу. Блискавичних прозрінь, як у день, коли він їздив у «Сейвін-Рок», у Боббі не було, та він знав мамин погляд, коли вона засмучена, як напружується рука з серветкою, майже стискаючись у кулак, як вона набирає в груди повітря і випростується, готова дати бій, якщо комусь заманеться зробити щось упоперек.
– Що? – спитала вона. – В тебе ще щось у голові, крім волосся?
– Ні, – власний голос лунав напрочуд боязко і видавав, як йому незручно. – Я був у «Стерлінґ-гаузі». Вже вивісили списки на бейсбол. Цього літа я знову «вовк».
Мама кивнула і трохи розслабилася.
– Я впевнена, що наступного року тебе візьмуть у «Леви».
Вона зняла з гойдалки кошик із шиттям, поставила на підлогу і поплескала по вільному місці.
– Боббі, присядь біля мене на хвильку. Я маю тобі дещо сказати.
Боббі з тривогою сів поряд. Мама плакала, та й голос у неї був серйозний. Однак виявилося, що нічого
