ніколи раніше не була проти, щоб ти в них ночував. Ти наробив їй якихось збитків, чи що?
– Ні, мам. Просто Ес-Джей виграв тиждень у таборі «Вінні».
Вимовляючи «Вінні», губи його розтяглися, ніби в усмішці, та Боббі її притамував.
Мама й досі дивилася на нього лютим поглядом, а може, то була паніка: чи ще щось подібне?
– Що це за табір такий? Ти про що?
Боббі пояснив, що Ес-Джей виграв безплатне тижневе перебування в таборі «Вінні», а місіс Салліван збирається в цей час відвідати батьків у Вісконсині. Це вже остаточні плани, «Великий сірий пес» і все таке.
– Чорт забирай, отак мені вічно щастить, – промовила мама. Вона майже ніколи не лаялася, вважаючи прокльони і те, що називала брудними слівцями, мовою некультурних людей. Вона стиснула руку в кулак і стукнула по поруччі гойдалки. – Чорт забирай!
Мама сиділа якийсь час задумавшись. Боббі також розмірковував. Єдиним іншим близьким другом на вулиці була Керол, та Боббі сумнівався, що мама зателефонує Аніті Джербер і запитає, чи можна Боббі побути в них. Керол була дівчинка, і це чомусь становило проблему, коли справа стосувалася ночівель. До маминих друзів? Річ у тім, що в неї не було друзів, крім хіба що Дона Бідермена і тих двох, що їдуть з ними на семінар у Провіденс. Купа знайомих, з якими вона віталася дорогою із супермаркету або в кіно ввечері у п’ятницю, але нікого, кому можна подзвонити і попросити подивитися за одинадцятирічним сином кілька ночей. Родичів теж не було, принаймні скільки було відомо Боббі.
Як люди, що їдуть двома дорогами, які сходяться, Боббі та його мати поступово наближалися до однієї і тієї ж точки. Боббі її випередив, хоч лише на одну-дві секунди.
– А Тед? – спитав Боббі й ледь не затулив рота долонею. Рука вже навіть трішки піднялася над колінами.
Мама спостерігала за тим, як рука знову лягла на коліно, з цинічною напівусмішкою, що з’являлася завжди, коли вона виголошувала сентенції на зразок: «Перед смертю людині доводиться скуштувати чимало лайна» або «Двоє дивилися крізь в’язничні ґрати: один бачив болото, а інший – зірки», і, звісно ж, свою найулюбленішу: «Життя несправедливе».
– Думаєш, я не знаю, що ти називаєш його Тедом, коли ви удвох? – поцікавилася мама. – Ти, Бобику, мабуть, думаєш, що я вживаю таблетки для дурості?
Вона задивилася на вулицю. Повз них повільно пропливав «крайслер нью-йоркер», прикрашений ззаду плавниками, з крилами обтічної форми, поблискуючи хромом. Боббі дивився йому вслід. За кермом сидів сивий літній чоловік у блакитному піджаку. Боббі вирішив, що з ним, найпевніше, все нормально. Старий, але не ниций.
– Може, щось і вийде, – нарешті промовила Ліз. Вона говорила задумливо, швидше до себе, ніж до сина. – Ходімо, поговоримо з Бротіґеном і подивимося.
Підіймаючись з нею східцями на третій поверх, Боббі дивувався, відколи вона навчилася правильно вимовляти прізвище Теда. Тиждень? Місяць?
«З самого початку, йолопе, – подумав Боббі, – з першого
