– в страху думав і сам Ітакура. Він відчував, що оточення вважає саме так, і ненавидів його за це. Але що він міг вдіяти з власним страхом? Після кожного чергового нападу його охоплювала гнітюча туга, й ось тоді, наче блискавка, його пронизував страх, до якого примішувалася тривога від усвідомлення того, що сам по собі страх безумства слугує передвісником безумства. «Що, коли я й справді збожеволію?» – запитував себе Ітакура, й од цієї думки в нього темніло в очах.
Страх, який володів Ітакурою, до певної міри заглушався роздратуванням, яке він постійно відчував, з будь-якого приводу. Але в той же час роздратування часто-густо змушувало його ще гостріше відчувати страх. Утворилося таке собі замкнене коло, в якому стражденна душа Ітакури металася, неначе кішка, що намагається спіймати власного хвоста.
Стан Ітакури викликав чимале занепокоєння в його оточення, й насамперед у Маедзими Рін’емона.
Хоча Рін’емон вважався васалом Ітакури, насправді він був представником голови роду, й Ітакурі доводилося рахуватись із ним. Це був чоловік богатирської статі, міцний, рум’яний, він не знав, що таке хвороби. При цьому мало хто із самураїв у домі міг перевершити його щодо вченості й володіння бойовими мистецтвами. З цієї причини він і був радником при Ітакурі й виконував цю роль так майстерно, що здобув прізвисько «другого Окубо Хікодзи[37]».
Відтоді як навіженство Ітакури стало очевидним для всіх, Рін’емон втратив сон, терзаючись душею за долю свого володаря. Позаяк у палаці вважали, що хвороба Ітакури пройшла, йому належало невдовзі з’явитися туди. Але хто міг поручитися, що в нинішньому своєму стані він не припуститься якої-небудь грубої вихватки щодо присутніх там даймьо і хатамато? А якщо, чого доброго, справа дійде до кровопролиття, клан Ітакура з його статком у сім тисяч коку буде стерто з лиця землі. Хіба не повчальний приклад – сварка між феодальними домами Хотта й Інаба?[38]
Од цих думок Рін’емон не знаходив собі місця. І все-таки він не був схильний вважати стан Ітакури безнадійним: на відміну від «недуг тіла» це була всього лише «недуга душі», і, так само, як свого часу Рін’емон напучував свого володаря проти свавілля та надмірної розкоші, він вирішив лікувати його нервовий розлад за допомогою напучувань.
За будь-якої нагоди Рін’емон старався дати своєму володарю урок здорового глузду, одначе від цього роздратування Ітакури не проходило. Навпаки – чим більше його напучували, тим дужче він дратувавсь у відповідь і тим сильнішими ставали напади безумства. Одного разу він мало не заколов свого радника мечем. «Негіднику, ти забув про те, що я – твій володар! Виключно з поваги до головного дому я залишив тебе в живих!» – заволав Ітакура, і в очах його при цьому палав не тільки гнів. Рін’емон прочитав у них іще й неприховану ненависть.
Так у результаті здійсненої Рін’емоном спроби урезонити Ітакуру в і без того складні та заплутані стосунки, існуючі між васалом і володарем, закралося
Окубо Хікодза (1560–1639) – протягом багатьох років був відданим васалом сьоґунів, військових правителів Токуґава.
Мається на увазі вбивство 1684 р. Хотти Масатосі молодим представником дому Інаба Масаясу.
