не міг його оцінити; і там, де хаорі з чорного шовкового газу, що злегка прикривало груди, розходилося, виднілася нефритова застібка на поясі у формі водяного горіха. Що волосся в гості укладене в зачіску марумаґе[55] – це навіть професор, який зазвичай не звертав уваги на такі дрібниці, відразу помітив. Жінка була кругловида, з характерною для японців бурштиновою шкірою, як видно – інтелігентна дама, мати сімейства. На перший погляд професору здалося, що її лице він уже десь бачив.
– Хасеґава, – люб’язно вклонився професор, він подумав: якщо вони з гостею вже зустрічалися, то у відповідь на його слова вона про це скаже.
– Я мати Нісіями Кон’ітіро, – ясним голосом відрекомендувалася дама й чемно відповіла на поклон.
Нісіяму Кон’ітіро професор пам’ятав. Це був один зі студентів, які писали статті про Ібсена та Стріндберґа. Він, здається, вивчав німецьке право, та з часу вступу до університету зайнявся питаннями ідеології й почав бувати у професора. Навесні він захворів на запалення очеревини й ліг до університетської лікарні; професор двічі провідував його. І не випадково професорові здалося, що обличчя цієї дами він десь бачив. Життєрадісний юнак із густими бровами і ця дама були дивовижно схожі одне на одного, наче дві дині.
– А, Нісіяма-кун… он як! – Кивнувши, професор вказав на стілець за маленьким столиком: – Прошу.
Попросивши вибачення за несподіваний візит і чемно подякувавши, дама сіла на вказаний їй стілець. При цьому вона вийняла з рукава щось біле, видно, носову хусточку. Професор зараз же запропонував їй корейське віяло, що лежало на столі, та сів навпроти.
– У вас чудова квартира.
Дама з перебільшеною увагою обвела поглядом кімнату.
– О ні, хіба що простора.
Професор, звиклий до таких похвал, підсунув гості холодний чай, щойно принесений покоївкою, і зараз же перевів розмову на сина гості.
– Як Нісіяма-кун? Особливих змін у його стані немає?
– Н-нема…
Скромно склавши руки на колінах, дама змовкла на хвилину, а потім тихо промовила – промовила все тим же спокійним, рівним тоном:
– Та я, власне, і прийшла через сина, з ним трапилося нещастя. Він був дуже вам вдячний.
Професор, вважаючи, що гостя не п’є чай через сором’язливість, вирішив, що ліпше самому подати приклад, ніж настирливо, нудно пригощати, і вже збирався піднести до рота чашку чорного чаю.[56] Та не встигла чашка торкнутися м’яких вусів, як слова дами вразили професора. Випити чай чи не випити?… Ця думка на мить занепокоїла його зовсім незалежно від думки про смерть юнака. Та не тримати ж чашку біля рота до безкінечності! Зважившись, професор залпом відпив півчашки, злегка нахмурився і здавленим голосом промовив:
– О, он воно що!..
– …і коли він лежав у лікарні, то часто говорив про
В Японії, зазвичай, п’ють зелений чай. Чорний чай, особливо в часи Акутаґави, пили тільки в європеїзованих домах.
