похитав головою і почав знову дивитися вгору, на яскраве світло розмальованого осінніми травами ліхтаря-ґіфу.
Жовтень 1916 р.
Mensura zoili[58]
Я сиджу за столом посеред пароплавного салону навпроти якогось дивного чоловіка.
Зачекайте! Я говорю – пароплавний салон, але я в цьому не впевнений. Хоча море за вікном і вся обстановка викликають такий здогад, але я припускаю, що, можливо, це і звичайна кімната. Ні, все-таки це пароплавний салон! Інакше так би не хитало. Я не Кіносіта Мокутаро[59] і не можу визначити з точністю до сантиметра висоту хитавиці, але хитавиця, в усякому разі, є. Якщо вам здається, що я брешу, погляньте, як за вікном то підіймається, то опускається лінія горизонту. Небо похмуре, і по морю широко розлита зелена каламуть, але та лінія, де каламуть моря зливається з сірими хмарами, хиткою хордою перерізує круг ілюмінатора. А ті істоти одного кольору з небом, що плавно пролітають серед каламуті, – це, напевно, чайки.
Та повертаюся до дивного чоловіка навпроти мене. Зсунувши на ніс сильні окуляри для короткозорих, він зі знудженим виглядом утупився в газету. У нього густа борода, квадратне підборіддя, і я, здається, десь бачив його, але ніяк не можу згадати, де саме. З того, що він мав довге, кудлате волосся, можна було б припустити, що він – письменник або художник. Одначе з цим припущенням не в’яжеться його коричневий піджак.
Деякий час я крадькома поглядав на цього чоловіка й маленькими ковтками пив із чарки європейську горілку. Мені було нудно, заговорити з ним хотілося страшенно, але через його вкрай нелюб’язний вигляд я все не наважувався.
Раптом пан з квадратним підборіддям простягнув ноги й мовив, буцім угамовуючи позіхи:
– Нудно! – Потім, кинувши на мене погляд із-під окулярів, він знову взявся за газету. Цієї хвилини я був майже впевнений, що десь із ним зустрічався.
У салоні, крім нас двох, нікого не було.
Трохи згодом цей дивний чоловік знову промовив:
– Ох, нудно! – Цього разу він кинув газету на стіл і почав байдужливо дивитись, як я п’ю горілку. Тоді я сказав:
– Може, вип’єте чарочку?
– Дякую… – Не відповідаючи ні «так», ані «ні», він злегка вклонився. – Ну й нудьга! Поки доїдеш, просто помреш.
Я погодився з ним.
– Поки ми ступимо на землю Зоїлії, мине більше тижня. Мені пароплав обрид до відрази.
– Як? Зоїлії?
– Авжеж, Республіки Зоїлії.
– Хіба є така країна – Зоїлія?
– Признаюся – здивований! Ви не знаєте Зоїлії? Не очікував. Не знаю, куди ви зібралися їхати, але тільки цей пароплав заходить до гавані Зоїлії за звичним, старим маршрутом.
Я знітився. Власне, я не знав навіть, навіщо я на цьому пароплаві. А вже «Зоїлія» – такої назви я ніколи раніше не чув.
– Он як?…
– Та
Міра Зоїла
Кіносіта Мокутаро (1885–1945) – японський поет, драматург, за освітою лікар.
