здрімнув. І уявив себе на пароплаві, либонь, тому, що гойдалка злегка похитувалась.
А чоловік з квадратним підборіддям… іноді мені здається, що це був Куме, іноді здається, що не він. Так досі й не знаю.
Січень 1917 р.
Щастя
Перед входом висіла ріденька тростинна запона, і крізь неї все, що відбувалося на вулиці, було добре видно з майстерні. Вулиця, що вела до храму Кійомідзу, ні на хвилину не залишалася порожньою. Пройшов бонза з гонгом. Пройшла жінка в розкішному святковому вбранні. Потім – рідкісне видовище – проїхав візок із плетеним очеретяним верхом, запряжений рудим биком. Усе це з’являлося в широких щілинах тростинної запони то праворуч, то ліворуч і, з’явившись, одразу ж зникало. Не змінювався лише колір самої землі на вузькій вулиці, яку сонце в цей надвечірній час пригрівало весняним теплом.
Молодий підмайстер, який байдуже дивився з майстерні на перехожих, раптом, ніби згадавши щось, звернувся до господаря-гончаря:
– А на поклоніння до Каннон-сама[63] як завжди народ так і суне.
– Еге! – відповів гончар дещо невдоволено, можливо, через те, що весь був захоплений роботою. А втім, у лиці, та й в усій зовнішності цього кумедного дідуся з крихітними оченятами та задертим носом злості не було нітрохи. Одягнений він був у полотняне кімоно. А на голові красувалася висока пожмакана шапка моміебосі, що робило його схожим на фігуру з картин уславленого на той час єпископа Тобу.[64]
– Сходити, чи що, й мені поклонитися? А то ніяк між люди не вийду, просто біда.
– Жартуєш…
– Що ж, поталанило б, так і я б увірував. Ходити на поклоніння, молитися в храмах – справа неважка, було б тільки за що! Та ж торгівля – тільки не з замовниками, а з богами та буддами.[65]
Висловивши це із властивою його віку легковажністю, молодий підмайстер облизнув нижню губу й уважно обвів поглядом майстерню. У критій соломою ветхій хатині на краю бамбукового гаю було так тісно, що, здавалося, досить тільки повернутись, і стукнешся носом об стіну. Але зате, в той час як по той бік запони шуміла вулиця, тут стояла глибока тиша; мовби під легким весняним вітром, який обвівав червонуваті глиняні тіла горщиків і глечиків, усе тут залишалося незмінним давним-давно, вже сотні літ. І здавалося, навіть ластівки, й ті з року в рік в’ють свої гнізда під стріхою цієї хатини…
Старий промовчав, і підмайстер заговорив знову.
– Дідусю, ти на своєму віку багато чого й бачив і чув. Ну як, і справді Каннон-сама посилає людям щастя?
– Справді. В давнину, чув я, це часто бувало.
– Що бувало?
– Та коротко про це не розкажеш. А почнеш розповідати – вашому брату воно й не цікаво.
– Жаль, адже й я не проти того, щоб увірувати. Якщо тільки поталанить, так хоч завтра…
– Не проти того, щоб увірувати? Чи не проти того, щоб поторгувати?
Старий засміявся, і в кутках його очей зібралися зморшки. Відчувалося, що
Під богами мають на увазі богів японської національної релігії Сінто, під буддами – божества буддійського пантеону.
