назвою Мала Бугаївка. Але приїжджала до них часто і завжди з оцим кошиком. З порогу, зазвичай. голосно казала: «Привезла гостинці, щоб ви тут не пропали». Насправді, вона шпигала словами свого зятя, Андрійкового батька, що працював вільним журналістом. Тобто писав статті вдома, а потім, як він сам розказував, «гасав по редакціях і прилаштовував матеріал». Батько у відповідь під ніс буркотів: «На тобі, Боже, що мені негоже». Бабуся, звичайно, ображалась, але виду не подавала. Андрійко знав, що вона, вийшовши з електрички, стоїть біля метро, де з тротуару продає городину. А ту, що не в неї не куплять, вона привозить до них, як гостинці.
Хлопчик вибрав найкраще яблуко і відчинив двері.
– Добрий день, бабусю, – привітався.
Бабуся вдала із себе страшенно здивовану. Звернулася до дочки, Андрійкової мами:
– Ми так голосно балакали, що й не чули, коли дитина прийшла. – Вона змінила голос на солоденький: – Ходи, дитинко, до мене. Поцілую.
Андрійко дозволив себе поцілувати і приголубити. Щасливий, примостився біля бабусі, котра сиділа трохи боком до зятя, що працював за комп’ютером.
Хлопчик хрумкав яблуко і роззирався. Тато, не піднімаючи голови, клацав клавішами. Половину обличчя йому закривали затемнені окуляри, які він час від часу поправляв. Хлопчик про себе зауважив, що у тата зручне місце – навпроти дивана, у кутку, та ще й біля вікна. Хоч він і супив брови та мовчав, але однаково все бачив і чув.
Хвилину-дві ніхто не зронив ні слова. Бабуся випростала ноги й уважно оглянула в’язані з рудої шерсті шкарпетки. Зазирнула на п’ятки, чи не діряві. Вона обійняла Андрійка і безтурботно-радісним голосом запитала:
– Що новенького в школі?
Андрійко перестав жувати і часто-часто кліпав, пригадуючи оте «новеньке». Усе ж помітив, що тато заніс палець над клавішею і не опускав його. Міркував над фразою чи хотів почути відповідь?
Розказувати про свої успіхи та оцінки хлопчик не мав бажання. Він проковтнув жованку й бадьоро відповів:
– Сьогодні в нашому класі виступав музейник.
– Хто? Хто? – перепитала бабуся з кумедно зморщеним носом.
– Так називають наукових співробітників музею, – тихо, але з притиском пояснив тато. Він поправив окуляри.
Бабуся підшморгнула. Мама уточнила:
– З якого музею цей чоловік?
– Музею книги і друкарства України, – сказав Андрійко і хрумкнув яблуком.
– Аааа, той, що на території заповідника. У Києво-Печерській Лаврі, – пригадувала мама.
– Лаври? – зраділа бабуся. – Гарне місце. А у гарному місці і люди працюють гарні.
Тато поправив окуляри і заклацав, мов дятел, клавішами.
– Про що музейник розказував? – запитала бабуся.
– Про старі книжки, – відповів Андрійко і відкусив яблуко.
Він жував і водночас пригадував, бо усміхнувся. Не витримав, зіскочив
