на фізкультурі через «козла» стрибати?
– Я ще висоти боюся, – погодився Максим. – Можу залізти на дерево, якщо треба… Але краще хай не треба буде. Платити сто гривень за неперевірену можливість вилікувати страхи, які мені до того ж не дуже і заважають…
– В тому-то й справа, – сказала Поля. – Мені мої страхи заважають. Я чорних котів боюся, правда. Дуже забобонна. В школі, коли на уроці викликають, через плече плюю, хрещуся. Це іноді помічають, починають з мене кепкувати, я ще більше починаю боятися… Взагалі, я дуже несмілива, помічаю за собою. На цьому ми з Софійкою зійшлися. Уявіть собі мою радість, коли вона нещодавно каже: «Все, Полю, нашим проблемам кінець!» Тепер є учитель, який зможе кожній з нас допомогти позбутися страху. А ніхто не хоче бути боягузом.
– Учитель? – підозріло перепитав Максим. – Хто такий, чого вчить і головне – хто і за що йому гроші платить? Не було б у цій історії вкрадених грошей, вона навряд чи була б цікавою.
– Не було б у цій історії вкрадених грошей – ми б не познайомилися, – зазначила Оксана. – І нічого б не дізналися.
– А ми і зараз мало що знаємо, – вставила Мавка.
– Так, гроші – перше випробування для боягуза, – Поліна навіть посміхнулася кутиками рота. – В тому-то й справа… Ніхто з батьків не погодиться дати гроші на Клуб Боягузів. Погодьтеся, смішно звучить…
– Я сказав би – підозріло, – уточнив Максим.
– Або так, – кивнула Поля. – Тому кожен, хто хоче потрапити до Клубу Боягузів, повинен довести своє непереборне бажання це зробити. Так учитель сказав. Для цього треба роздобути сто гривень.
– Вкрасти, – знов уточнив Максим.
– Вкрасти, – погодилася Поля. – Всі бояться красти. Але хто подолав свій страх і вкрав ці гроші, той не зовсім безнадійний, – зауваживши, що опинилася під перехрестям здивованих поглядів, Поліна квапливо розтлумачила: – Так сказав учитель. І всі, хто хоче потрапити до Клубу Боягузів, проходять таке випробування.
9. Жеребок кинуто
Тепер усі дивилися на Максима Білана. Відчувши, що від нього вимагають якогось висновку, хлопець, тим не менше, не поспішав. Підійшовши до вікна, він глянув на глуху стіну, на порожнє подвір’я, заклав руки за спину, потягнувся. Після того перетнув кімнату, пройшовся вздовж книжкової полиці, взяв за корінець одну книжку, вибравши навмання. Витягнув, перегорнув, поставив на місце, рішуче повернувся до гурту.
– Мені все це не подобається, – заявив категорично і повторив, звернувшись уже конкретно до Поліни: – Не подобається, розумієш? Тебе… Вас, скільки б вас там не було, невідомо хто змушує красти гроші і називає це випробуванням на сміливість. Це – не іграшки, тобі не здається?
– Ніхто нікого не змушує, – швидко виправдалася Поля. – Я можу просто відмовитись і далі лишатися боягузкою.
– Тільки що ми вирішили – кожен із нас чогось боїться. Тобто кожен боягуз.
– І значить, кожен із нас мусить тепер нести в зубах твоєму вчителю,
