поглядами нашого націоналізму. Цією темою є тема симбіозу в політичному житті.
Розділ V
Провансальство і політичний симбіоз. Суверенність як забобон, підрядність національного імперативу
Хто уявляє собі національності, як окрему species, які, як це є і в органічному світі, здані на вічну конкуренцію між собою, той ясно бачить, що навіть дві з них не можуть уміститися на одному і тому ж клаптику землі під сонцем, як не можуть уміститися на одній клітині шахівниці дві різнокольорові фігури: слабша (на цей момент) мусить поступитися, аби її місце зайняла сильніша. Але для кого існує не та чи інша нація, а людство, для якого такий симбіоз не виключений. Так було з нашими провансальцями. Для них нація – це механічна сума одиниць; як така, вона не мала своїх окремих збірних, надособистих цілей, отже, не потрібно було й органу, суб’єкту тих окремих цілей нації назовні, – власної держави.
Ця обставина, як і загальна ворожість вільного індивідума до всіх атрибутів не тільки державної влади, а й будь-якої авторитарної організації взагалі, прагнення віддати їх до чужих рук, привело до ідеї симбіозу політичного.
Що таке симбіоз? Це спільне життя двох або більше організмів без взаємної шкоди, що навіть допомагають один одному. Симбіоз таким чином протиставляється паразитизму, коли один із «федералізованих» організмів живе коштом іншого (господаря), коли одна сторона має всі користі від співжиття, а інша – всі негаразди. Коли візьмемо до уваги взаємини між такими двома організмами, то матимемо два типи паразитизму: зовнішній, коли паразит існує поза організмом-господарем (ектопаразитизм) і внутрішній, коли паразит загніздився в самому тілі господаря (ендопаразитизм). Форма так званого коменсалізму є формою посередньою, яка, залежно від обставин, наближається то до симбіозу, то до паразитизму, не дозволяючи властиво запровадити непереходиму межу між ними, тому за окремі явища наука бере лише справжній паразитизм і типовий симбіоз.
Для характеристики нашого провансальського державництва треба підкреслити, що не лише до 1917 pоку, а й потім, коли ідея власної державності, самим ходом подій, несподівано та владно вдерлася в коло цілком чужих і ворожих понять нашого провінційного націоналізму, – навіть тоді ідея симбіозу в нас не вмерла, навпаки – розцвіла пишним цвітом. Її не скасувала навіть офіційно і contre coeur прийнята майже всіма партіями самостійницька ідея; ця ідея мирно уживалася, як побачимо, зі старою гадкою про «братерство всього людства», з цілим рядом зміцнілих ідей – автономії, федерації, союзу тощо. Держава (згідно з існуючим парафіяльним світоглядом) була чимось, від чого треба звільнитися, а не чимось, до чого треба було прямувати. Ми бачили, що пересаджений лібералізм, демократизм і соціалізм робили наших націоналістів байдужими до ідеї державництва. Але культ інтелектуалізму, соціальних законів і спільної, загальнолюдської правди робив цю ідею просто непотрібною. Коли існувала міжнародна, спільна
