яке і перед 1926 роком і в наші дні пишним чортополохом розцвіло і в Україні, і на еміграції, – ось де була та прихована причина ненависті тих кіл до «Націоналізму» тоді і тепер, їхнє москвофільство це – заперечення всіх національних традицій, культурних, побутових, соціальних, політичних, моральних і релігійних! А боротьба з ним тепер набуває виразної форми боротьби зі силами диявола. Непогано – в нападі може мимовільної щирості – один із МУРівців, один зі звеличників вождів нашого «сучасного» москвофільства, отих тичин, сосюр, рильських, бажанів, скрипників і Ю. Коцюбинського, зізнався, що нам треба робити «компроміс із дияволом». Їхнє москвофільство – це був просто страх і подив раба перед всілякою признаною світом силою.
Виносячи свою ідеологію націоналізму проти банкрутуючих ідей нашої епохи, проти «сучасної демократії» (приязної і до СРСР, і до комунізму), проти комунізму та соціалізму, проти наднаціонального інтернаціоналізму, «Націоналізм», проти їхнього «розуму без віри основ», воздвигнув віру; проти їхнього духу ідилізму, угодовства і матеріального «щастя» – ідеалізм; проти духу крутійства та мирної еволюції – прапор боротьби. Цей прапор мав дістатися до людей нового духа; не до людей вмираючої псевдоеліти «софістів, калькуляторів і економістів» (слова Е. Берка); не до рук безідейних полатайків і матеріалістів, а до людей нової еліти, людей із основними ознаками нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю та відвагою. Такою була теза «Націоналізму».
Двоподіл? Мабуть, той двоподіл, за який «Націоналізм» притягнув до себе найбільше злості і «прогресивних», і своїх, і російських більшовицьких супротивників. Полемізувати з тезою «двоподілу» вони не можуть, бо ця ідея червоною ниткою проходить через усі твори Г. Сковороди, І. Вишенського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Олени Теліги – взагалі поетів львівського «Вістника». Не лише я, але й вони ділять людей на дві «породи», відповідно не до їхнього соціального становища, а їхньої духовної природи, їхнього духу; ділять на дві різні категорії: на шляхтича і мужика, козака і свинопаса, лицаря і плебея, патріота і «дядьків отечества чужого»; борців і «партачів життя», героїв за націю і німих, підлих рабів, «грязі Москви» або «жебраків о ялмужну просящих», мучеників за віру і «сонне кодло» відступників, ардентів та ізоґенів, людей «лицарської, чистої, святої» крові і «сукроватої» крові невільників, «ковалів безверхих» і «людських шашелів» (одні з чужими ідолами борються, інші ж розтлівають націю), на одержимих духом істини й юд, плем’я Навина та Датанів і Авіронів, «люд героїв» і «номадів лінивих» тощо (тема для спеціальної розвідки!). Не йдеться тут про соціально-класові різниці, повторюю, а про різниці духу. Бо в Шевченка були плебеї-гречкосії, і романський золотий плебей; є в нього ізраїльський архієрей у часи Ірода-царя, а ті, що в чужого володаря «мов собаки патинки лизали», це були іноді й звичайні Яреми, і нащадки панства козацького. Це – татарські люди й Ігореві вої, Барабаші та Хмельницький, Мазепа
