було мало клієнтів, тим паче, на цей напрямок. У мене залишилося близько десяти тисяч доларів, я не лічив. Я виставив грандіозну випивку. На вечірку прийшли п’ятдесят чоловік колег з моєї зміни, усі мої друзі й випадкові люди, які вирішили випити на дурняк. Гулянка тривала ледь чи не добу.
Потім я крізь завірюху добирався до туристичної агенції. Їхав через увесь Вайомінг. П’ять місяців потому ми кружляли навколо астероїда, спостерігаючи за бразильським космічним кораблем, який кидав нам виклик. Таким чином, я нарешті готувався стати проспектором.
Розділ 3
Зіґфрід ніколи не змінює тему. Він жодного разу не сказав: «Ну, Робе, гадаю, досить про це». Але іноді, коли я тривалий час лежу на килимку, не відповідаючи, жартуючи або мугикаючи, він говорить через деякий час:
– Думаю, нам слід відволіктися. Колись ти сказав одну річ, яку варто згадати. Ти можеш пригадати той випадок, коли…
– …коли востаннє розмовляв із Кларою?
– Так, Робе.
– Зіґфріде, я завжди знаю, що ти скажеш.
– Пусте, Робе. Хочеш поговорити про те, як ти себе почував тоді?
– Чому б і ні?
Я чищу середній палець правої руки нижніми передніми зубами, оглядаю його і промовляю:
– Гадаю, то був важливий момент, можливо, найгірший за все моє життя. Це було навіть гірше, ніж коли Сильвія покинула мене або коли мати померла.
– Тобто ти хочеш поговорити саме про це?
– Ні. Якщо хочеш, поговорімо про Клару.
Я вмощуюся на пінопластовому килимку і замислююся. Мене завжди цікавила трансцендентальна дедукція. Іноді, коли треба було розв’язати якусь проблему, я проказував мантру і знаходив вихід: продати рибне господарство в Нижній Каліфорнії та придбати водогін на товарній біржі. Тоді це спрацювало. Або: повезти Рейчел до Меріди і покататися на водних лижах у затоці Кампече. Я таким чином затягнув її в ліжко, хоча до цього все було марно.
Потім Зіґфрід каже:
– Робе, ти не відповів на запитання.
– Я міркую над твоїми словами.
– Будь ласка, не думай про це, Робе, просто говори. Розкажи мені, що ти зараз відчуваєш до Клари.
Я сумлінно намагаюся це осмислити. Зіґфрід не дозволяє мені користуватись інструкцією, тому маю ритися в думках, шукаючи притлумлені почуття.
– Обмаль пам’ятаю, – говорю я. Але це лише на поверхні.
– Ти пам’ятаєш, що тоді відчував, Робе?
– Звісно.
– Спробуй зараз це відчути, Робе.
– Добре.
Я слухняно подумки відтворюю події. Ось я з Кларою розмовляю по рації. Ден щось кричить у посадковому модулі. Ми всі налякані до смерті. Під нами відкривається панорама блакитного туману і я вперше спочатку бачу тьмяну, ребристо складену зірку. Корабель на трьох пілотів, – ні, це був корабель на п’ятьох. Так чи інакше, але смерділо блювотиною та потом. Усе
