style="font-size:15px;"> – Ну, відчуття таке, наче хтось угатив по нозі молотком.
Я підняв краєчок спального мішка та підклав ще снігу з обох боків.
– Доведеться тримати її у снігу ще кілька днів. Так ми пришвидшимо процес загоєння і полегшимо біль. Єдиний недолік – тобі буде холодно.
– Буде?
Я закрив пляшку та поповз назовні:
– Я тут трохи приберу, добре? А ти, може, поки замов піцу.
– Я люблю пепероні.
– З анчоусами?
– Ніяких анчоусів!
– Згоден.
Я виліз із нашої фюзеляжної печери, проповз під крилом, обійшов дерево та зрештою опинився в сонячних променях. Температура була градусів на 15 нижче за нуль – тепліше, ніж я думав. Колись я чув, що сухий мороз витерпіти простіше, ніж вологий, а як на мене, холод є холод, хай якою була б вологість.
Ступивши на пухкий сніг, я провалився по пояс. Груди охопило болем, і я закашлявся. Здається, я не дуже успішно приховав свій крик болю, бо почувся стривожений голос Ешлі:
– Гей, у тебе все нормально?
– Так, нормально. Шкода, немає снігоступів.
Я спорожнив пляшку та спробував роззирнутися. Навколо тільки гори та сніг. Ми опинилися на якомусь плато на узвишші. Ліворуч стояло ще кілька піків трохи вище за нас, але більша частина краєвиду спускалась униз. Отож, наразі ми десь на висоті 3500 метрів. Нічого дивного, що так важко дихати.
Досить на цьому. Я заліз назад до «печери» та впав на свою поличку.
– Ну, як там?
– Та байдуже.
– Не треба оцього. Просто кажи як є. Я впораюся. Кажи прямо.
– Ґровер мав рацію. Це скоріше Марс, аніж Земля.
– Та ні, говори серйозно. Не ходи позавгородньо. Я звикла, що люди кажуть мені усе у вічі.
Я кинув на неї погляд. Ешлі не дивилася на мене – лежала з заплющеними очима.
– Там гарно. Дочекатися не можу, коли ти вийдеш подивитися. Панорама разюча. Ти точно такого ніколи в житті не бачила. Я вже поставив нам шезлонги, а хлопчик побіг робити коктейлі. Казав, що принесе за кілька хвилин.
Вона розслабилася та широко всміхнулась. Уперше відтоді, як ми тут.
– Добре, бо я вже почала хвилюватися. Гадала, все набагато гірше.
Мене просто вразила стійкість цієї жінки. Вона лежить тут напівмертва, її тіло болить дужче, ніж більшість людей взагалі може собі уявити, вона пропустила власне весілля – і шанси на її порятунок упевнено прямують до нуля. Ніхто нам не допоможе, крім нас самих. Хто завгодно в таких умовах панікував би, впадав у розпач та втратив здатність логічно мислити – а вона сміється! І не просто сміється, а примушує сміятися мене. А я вже думав, що давно забув, як це робиться.
Сили в мене більше не було. Мені конче потрібна їжа та відпочинок. Але спочатку відпочинок, бо, стомлений, я не зможу знайти нам харч. Так що я оголосив план:
– Нам потрібна їжа. Та шукати її я не маю жодних сил. Отож із їжею розберуся завтра.
