кривоногих, уздоровляє недужих, той, що в нього перед гробницею лампади горять; що в нього в каплиці повно люду молящого до мощей припадає, – він і в сьому і в прийдущому віці більшої сподобився слави, аніж була коли чи буде у всіх царів поганських та лицарів мандрованих у цілому світі?
– Визнаю і я сю правду, – погодився Дон Кіхот.
– Виходить, – вів далі Санчо, – така вже слава, і благодать, і, сказать би, привілеї у мощей святих, що з призволу і призводу благочестивої нашої матері-Церкви перед нами тобі й лампади, і свічки, й покривала, й милиці, і образки, й кучерики, і очі, й ноги, люду хрещеному на побожність, а їм на більшу християнську славу. Королі на плечах своїх тії тіла, чи, мовляли, мощі переносять, кісточки їм цілують, часточками їхніми собі каплиці зукрашають, вівтарі свої найкоштовніші приоздоблюють.
– І до чого ж ти все оце говориш, Санчо? – спитав Дон Кіхот.
– А до того, пане, – одказав джура, – що ми з вами повинні стати святими, тоді ми найшвидше заробимо собі тої доброї слави, що до неї так ревно пориваємось. Коли хочете знати, пане, то вчора чи позавчора, одне слово, як той казав, цими днями, вписано й заведено між святих двох ченичиків-босоножців, і кожне тепер за велике собі щастя має припасти губами чи рукою торкнутись до тих вериг залізних, що ними вони, плоть свою усмиряючи, підперезувались; тії ланцюги, скільки я знаю, у більшій тепер повазі, аніж Роландів меч, що десь там у зброївні висить у нашого милостивого короля й пана, дай йому, Боже, вік довгий. Отож, пане, краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати: скорше дійдуть до Бога два десятки бичів, що сам собі всиплеш, аніж дві тисячі ударів списових проти всіх отих велетнів, драконів та інших прочвар.
– Воно-то так, – сказав Дон Кіхот, – та не всім же бути ченцями, і воістину незліченні ті шляхи, якими Господь своїх вірних до неба провадить. Рицарство те ж саме, що й за віру подвижництво; не один-бо вже рицар вічного в раю сподобився блаженства.
– Правда ваша, – погодився Санчо, – тільки чув я, нібито більше в раю все-таки ченців, а не лицарів.
– Це тому, – сказав Дон Кіхот, – що й на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують.
– А чи мало ж на сім світі всяких мандрованих? – сказав Санчо.
– Мандрованих-то багато, – відповів Дон Кіхот, – але мало хто з них заслуговує на ймення рицаря.
У таких і інаких розмовах проїхали вони цілу ту ніч і другий день, а статись із ними нічого такого й не сталося, чим Дон Кіхот був непомалу засмутився. Аж ось надвечір другого таки дня побачили вони здаля преславне місто Тобосо; од того виду збадьорився наш Дон Кіхот, а Санчо похнюпив носа, бо він же сном-духом не знав, де живе та Дульсінея і зроду не бачив її в образ, як, зрештою, і його пан. Обидва вони мліли серцем – той, що скоро мав її побачити, а той, що ніколи не бачив; Санчо ніяк не міг зміркувати, що має робити, як пошле його пан у Тобосо. Нарешті Дон Кіхот вирішив не вступати до міста, поки добре не споночіє; на якийсь час стали вони попасом у дубнячку, що за околицею
