сніг.
– Мадемуазель, у вас сильна вдача, – стиха сказав Пуаро. – Гадаю, у вас найсильніша вдача з усіх присутніх тут.
– О, ні. Зовсім ні. Я знаю декого набагато сильнішого за мене.
– І це…
Здавалося, вона отямилася, усвідомивши, що розмовляє з незнайомцем, чужинцем, з яким до сьогоднішнього ранку перекинулась лише десятком фраз.
Вона засміялася ввічливо, але відчужено.
– Ну, візьмімо, до прикладу, ту поважну леді. Мабуть, ви помітили її. Надзвичайно потворна стара дама, але чомусь заворожує. Варто їй просто підняти мізинець і ввічливо щось попросити, весь потяг намагається їй догодити.
– Як і моєму приятелю, мсьє Буку, – сказав Пуаро. – Але причина в тому, що він директор цієї лінії, а не через владний характер.
Мері Дебенгем усміхнулася.
Ранок повільно минув. Декілька людей, серед яких був і Пуаро, залишилися у вагоні-ресторані. Здавалося, що в компанії час пролетить швидше. Пуаро дізнався багато нового про дочку місіс Габбард, про звички містера Габбарда, уже покійного: від підйому вранці та споживання вівсянки на сніданок до нічного сну в шкарпетках, які для цього власноруч в’язала йому місіс Габбард.
А коли він слухав заплутану розповідь шведки про її місіонерське завдання, у вагон увійшов один з провідників і зупинився поруч із Пуаро.
– Pardon, Monsieur.
– Слухаю.
– Мсьє Бук передає вітання і був би радий, якби ви зробили ласку й погодилися підійти до нього на кілька хвилин.
Пуаро підвівся, чемно вибачився перед шведкою і покинув вагон-ресторан.
То був провідник не з його вагона, а кремезний блондин.
Пуаро попрямував коридором за провідником до сусіднього вагона. Чоловік постукав у двері й відійшов убік, пропускаючи Пуаро всередину.
Купе було не мсьє Бука. Він був у купе другого класу, яке, імовірно, обрали через те, що воно було трохи просторіше. Та попри все, воно також здавалося переповненим.
Сам мсьє Бук займав невелике сидіння навпроти дверей. У кутку біля вікна перед ним сидів, дивлячись на сніг за вікном, невисокий брюнет. Перед Пуаро, не даючи йому можливості пройти далі, стояв кремезний чоловік у блакитній формі (chef de train[30]) і провідник вагона Пуаро.
– О, мій любий друже! – викрикнув мсьє Бук. – Проходьте. Ви нам дуже потрібні!
Невисокий чоловік біля вікна посунувся, і Пуаро, втиснувшись поміж іншими двома чоловіками, сів навпроти свого приятеля.
Вираз обличчя мсьє Бука змусив Пуаро, як би це сказати, гарячково роздумувати. Було очевидно, що трапилося щось незвичайне.
– Що сталося? – запитав він.
– І ви ще питаєте. Спершу сніг, ця зупинка. А тепер…
Він замовк, і почувся придушений стогін провідника.
– А тепер що?
– А тепер мертвий пасажир лежить у своєму ліжку зарізаний.
Мсьє Бук говорив із тихим розпачем.
– Пасажир? Який пасажир?
– Американець.
Начальник потяга (
