вийшов із купе. Він повернувся через кілька хвилин і поклав перед Пуаро два аркуші досить потертого поштового паперу.
У першому листі було написано:
«Гадав, зіб’єш нас із пантелику й тобі зійде з рук, чи не так? Ніколи в житті. Ми полюємо на тебе, Ретчетте, і ДІСТАНЕМО тебе!»
Підпису не було.
Без коментарів, лише здивовано звівши брови, Пуаро взяв другий лист:
«Ретчетте, ми з тобою розправимося. Скоро. Ми тебе ДІСТАНЕМО, просік?»
Пуаро відклав листа.
– Стиль однорідний! – сказав він. – Та не все так просто з почерком.
Макквін втупився в нього.
– Ви, може, й не помітили, – ввічливо сказав Пуаро. – Для цього потрібне око, більш звикле до таких речей. Ці листи писала не одна особа, мсьє Макквін. До кожного листа приклали руку принаймні дві особи чи більше. Кожен писав по одній літері у слові. Крім того, листи писали друкованими літерами. Це ускладнює завдання ідентифікації почерку.
Він замовк, а потім продовжив:
– Вам відомо, що мсьє Ретчетт звернувся до мене по допомогу?
– До вас?
Здивований тон голосу Макквіна переконав Пуаро, що молодий чоловік про це не знав. Пуаро кивнув:
– Так. Він був наляканий. Скажіть мені, як він поводився, коли отримав першого листа?
Макквін завагався:
– Важко визначити. Він… він намагався віджартуватися тим своїм тихим смішком. Проте, – Макквін ледь здригнувся, – я відчув, що показний спокійний вимагає багато зусиль.
Пуаро кивнув. А тоді поставив несподіване запитання:
– Містере Макквін, скажіть мені, тільки чесно, що ви думаєте про вашого працедавця? Він вам подобався?
Гектор Макквін відповів не одразу.
– Ні, – нарешті сказав він. – Я не любив його.
– Чому?
– Важко сказати. Він був по-своєму досить приємний. – Він помовчав, а потім сказав: – Я зізнаюся вам, містере Пуаро. Він мені не подобався, і я йому не довіряв. Упевнений, що то був жорстокий і небезпечний чоловік. Хоча, маю визнати, доказів на підтримку своєї думки в мене немає.
– Дякую вам, мсьє Макквін. І ще одне запитання: коли востаннє ви бачили Ретчетта живим?
– Учора ввечері, десь о… – він на мить задумався, – о десятій, гадаю. Я пішов у його купе, щоб записати деякі розпорядження.
– Про що?
– Про кахлі та античні гончарні вироби, які він придбав у Персії. Доставили зовсім не те, що він придбав. Про це велося довге й неприємне листування.
– І тоді ви востаннє бачили Ретчетта живим?
– Так, гадаю, так.
– А вам відомо, коли Ретчетт отримав останнього листа з погрозами?
– Уранці того дня, коли ми покинули Константинополь.
– Маю поставити вам ще одне запитання, містере Макквін. У вас були хороші стосунки з вашим працедавцем?
Очі юнака несподівано блиснули.
– У цей момент у мене мають побігти мурашки
