потрібно?
Мсьє замовив пляшку мінеральної води «Пер’є».
П’ята година ранку – незручний час для початку поїздки потягом. Ще дві години до світанку. Розуміючи, що цієї ночі він так і не поспав і що делікатну місію успішно завершено, Пуаро згорнувся калачиком у кутку і заснув.
Коли він прокинувся, було о пів на десяту, і він попрямував у вагон-ресторан у пошуках гарячої кави.
Там була тільки одна відвідувачка, без сумніву, та молода англійка, про яку згадував провідник. Вона була висока, струнка, чорнява, років двадцяти восьми. У тому, як вона снідала та як звеліла офіціантові принести їй ще кави, відчувалась діловитість, що вказувала на те, що ця панянка добре знає світ та звикла подорожувати. Вона була одягнена в темний дорожній костюм із тонкої тканини, що ідеально пасував до спеки в потягу.
Не знайшовши цікавішого заняття, мсьє Еркюль Пуаро непомітно спостерігав за пасажиркою.
У нього склалась думка, що це одна з тих молодих жінок, які без проблем подбають про себе, де б вони не перебували. Врівноважена та компетентна. Йому більше сподобалась строга правильність її рис та ніжна блідість шкіри. Сподобалась глянцева чорнява голівка з елегантними завитками та її очі – спокійні, сірі й незворушні. Однак, вирішив Пуаро, вона була надто компетентна, щоб назвати її jolie femme[11].
Згодом у вагон-ресторан увійшов другий пасажир. Високий чоловік віком сорока-п’ятдесяти років, худорлявий, засмаглий, злегка посивілий на скронях.
– Полковник з Індії, – промовив про себе Пуаро.
Прибулий злегка вклонився дівчині.
– Доброго ранку, міс Дебенгем.
– Доброго ранку, полковнику Арбатнот.
Полковник стояв, поклавши руку на стілець поруч дівчини.
– Не заперечуєте? – запитав він.
– Звісно, ні. Сідайте.
– Ну, розумієте, за сніданком говорять небагато.
– Сподіваюся. Але я не кусаюсь.
Полковник сів.
– Бой! – гукнув він офіцерським голосом і замовив яйця та каву.
Його погляд на мить затримався на Еркюлеві Пуаро, а потім байдуже рушив далі. Пуаро, який безпомилково читав думки англійців, знав, що той чоловік собі подумав: «Просто якийсь клятий іноземець».
Вірні своїй національності, англійці були не надто говіркі. Вони обмінялися кількома короткими фразами, і незабаром дівчина встала та пішла у своє купе.
Під час обіду ті двійко знову сіли за один стіл і знову повністю ігнорували присутність третього пасажира. Розмова стала жвавішою, ніж за сніданком. Полковник Арбатнот говорив про Пенджаб та іноді розпитував дівчину про Багдад, де вона, як з’ясувалося, працювала гувернанткою. У ході бесіди вони виявили, що мають спільних друзів, що одразу ж зробило їхні стосунки привітнішими і теплішими. Вони обговорювали старого Томмі Якогось-то та Джеррі Якогось-ще. Полковник поцікавився, чи їде вона просто в Англію, чи зупиниться в Стамбулі.
– Ні, прямісінько в Англію.
– Шкода, правда?
– Я
Красива жінка (
