Зацькована гувернантка – це міф. Запевняю вас, що це батьки мене бояться.
Вони більше не розмовляли. Арбатноту, напевно, було соромно за свій сплеск емоцій.
– Я був свідком дивної невеличкої комедії, – замислено сказав про себе Пуаро.
Він ще згадає цю думку пізніше.
Тієї ночі вони прибули на станцію Конья о пів на дванадцяту. Пасажири-англійці зійшли з потяга розім’яти ноги і прогулювались туди-сюди засніженою платформою.
Мсьє Пуаро обмежився тим, що спостерігав за станційним шарварком через шибку. Проте через десять хвилин він вирішив, що ковток свіжого повітря йому не завадить. Він ретельно підготувався до виходу, огорнувши себе кількома шарами пальт і кашне і натягнувши на своє охайне взуття калоші. У такому обмундируванні обережно зійшов на платформу і почав міряти кроками її довжину. У такий спосіб він дістався аж до локомотива.
Саме голоси підказали йому, що то за два розмиті силуети в притінку багажного вагона. Говорив Арбатнот:
– Мері…
Дівчина перервала його.
– Не зараз. Не зараз. Коли все закінчиться. Коли все буде позаду, тоді…
Мсьє Пуаро непомітно повернувся. Він був вражений.
Він ледь упізнав розважливий діловий голос міс Дебенгем.
– Цікаво, – пробурмотів він сам до себе. Наступного дня він став міркувати, чи вони бува не посварилися. Вони майже не розмовляли одне з одним. Пуаро подумав, що дівчина начебто засмучена. Під її очима з’явилися темні кола.
Близько о пів на третю пополудні потяг зупинився. Голови повисовувалися з вікон. Кілька чоловіків зосередилися збоку колії і, нахилившись уперед, щось показували під вагоном-рестораном.
Пуаро висунувся з вікна і запитав провідника, що проходив повз. Чоловік відповів, Пуаро відсмикнув голову і, повертаючись, ледь не зіштовхнувся з Мері Дебенгем, яка стояла в нього за спиною.
– Що відбувається? – запитала вона французькою, ніби задихаючись. – Чому ми стоїмо?
– Нічого, мадемуазель. Щось спалахнуло під вагоном-рестораном. Нічого серйозного. Вогонь погасили. Тепер лагодять пошкодження. Запевняю вас, жодної небезпеки немає.
Вона зробила невеликий, різкий жест, начебто відмахнулась від самої думки про небезпеку, як від чогось зовсім неважливого.
– Так, так, я розумію. Але ж час!
– Час?
– Так, ми ж затримаємося.
– Можливо, – сказав Пуаро.
– Але ми не можемо дозволити собі затриматися! Цей потяг має прибути о 6.55, а ще потрібно перетнути Босфор, щоб устигнути на експрес «Симплон-Схід» о дев’ятій. Якщо ми на годину чи дві затримаємося, то не встигнемо на пором.
– Так, це можливо… – відзначив Пуаро.
Він дивився на неї з цікавістю. Рука, що трималась за віконну перекладину, злегка тремтіла, як і її вуста.
– Чи настільки це для вас важливо, мадемуазель? – запитав він.
– Так. Так, важливо. Я… Я мушу встигнути на той потяг.
Вона
