мсьє. У цю пору року з цим немає жодних труднощів. Потяги ходять майже порожні. Перший чи другий клас?
– Перший.
– Très bien[13], мсьє. Куди ви їдете?
– До Лондона.
– Bien, мсьє. Я куплю вам квиток до Лондона і зарезервую купе в спальному вагоні Стамбул – Кале.
Пуаро знову подивився на годинник. За десять восьма.
– У мене є час повечеряти?
– Авжеж, мсьє.
Маленький бельгієць кивнув. Він поспішив скасувати замовлення номеру, а потім пішов коридором до ресторану.
Коли він робив замовлення офіціанту, відчув на своєму плечі руку.
– О! Mon vieux![14] Який несподіваний сюрприз! – сказав голос позаду нього.
Власником голосу був низенький, кремезний, підстаркуватий чоловік із коротко стриженим волоссям. Він задоволено всміхався.
Пуаро підхопився.
– Мсьє Бук.
– Мсьє Пуаро.
Мсьє Бук, бельгієць, був директором міжнародної компанії спальних вагонів, і його знайомство з колишньою зіркою бельгійської поліції відбулося ще багато років тому.
– Ви забралися далеченько від дому, mon cher, – зауважив мсьє Бук.
– Невеличка справа в Сирії.
– Ага! А тепер повертаєтесь додому. І коли ж?
– Сьогодні ввечері.
– Чудово! Я також. Тобто я їду в Лозанну, де маю деякі справи. Гадаю, ви вибрали «Симплон-Схід»?
– Так. Щойно попросив замовити мені купе в спальному вагоні. Я планував залишитися тут на кілька днів, але отримав телеграму, що змусила мене повернутися до Англії у терміновій справі.
– О! – зітхнув мсьє Бук. – Les affaires – les affaires![15] Але ви зараз на вершині кар’єри, mon vieux!
– Ну, можливо, чогось я і досягнув, – Еркюль Пуаро намагався здаватися скромним, але йому це явно не вдалося.
Бук засміявся.
– Побачимося пізніше, – сказав він.
Еркюль Пуаро зосередився на тому, щоб не намочити в супі свої вуса.
Виконавши це складне завдання й очікуючи наступну страву, він роззирнувся. У ресторані сиділо шестеро осіб, та з них тільки дві привернули до себе увагу Еркюля Пуаро.
Ті двоє сиділи за столиком неподалік. Молодший був приємним чоловіком років тридцяти, безсумнівно, американцем. Власне, то його компаньйон привернув увагу маленького детектива.
Чоловіку було років шістдесят-сімдесят. Віддалік він скидався на доброзичливого філантропа. Трохи лисувата голова, опукле чоло, рот, що, усміхаючись, оголював дуже білі вставні зуби – усе, здавалося, промовляло на користь душевної людини. Лише очі заперечували це припущення: маленькі, глибоко посаджені й хитрі. І ще дещо. Коли той чоловік, щось зауважуючи своєму молодому компаньйону, оглянув кімнату, його очі на хвильку зупинилися на Пуаро, і в них промайнули дивна ворожість і неприродна напруженість.
Тоді він підвівся.
– Сплати
Чудово (
Старий (
Справи… справи! (
