містер Ретчетт. Останній сидів обличчям до Пуаро, який уже вдруге роздивлявся те непривітне лице, помічаючи фальшиву привітність брів та маленьких жорстоких очей.
Без сумніву, мсьє Бук помітив зміни у виразі обличчя друга.
– Ви оце на вашого дикого звіра так дивитеся? – запитав він.
Пуаро кивнув.
Коли принесли каву, мсьє Бук підвівся. Оскільки він почав обідати раніше, то й закінчив уже давно.
– Я повертаюся до свого купе, – сказав він. – Заходьте пізніше, побесідуємо.
– Із задоволенням.
Пуаро допив каву і замовив наливку. Офіціант ходив між столиками, приймаючи оплату по рахунках. Голос літньої американки став ще пронизливішим і жалісливішим.
– Моя дочка сказала: «Візьміть талони на харчування і не матимете жодних проблем, узагалі жодних». Але все не так. Здається, їм треба дати десять відсотків чайових, і тоді вам дістануть пляшку мінеральної води. І це якась дивна вода. Тут немає ні «Евіан», ні «Віші», що викликає в мене подив.
– Тому що… вони мають… як би це сказати… подавати мінеральну воду їхньої країни, – сказала жінка з овечим обличчям.
– Ну, мені це здається дивним, – жінка гидливо дивилася на купку дрібних грошей перед нею. – Подивіться на це барахло, яке мені понадавали. Динари це чи що. Скидається, що це купа непотребу. Моя дочка каже…
Мері Дебенгем відсунула стілець і, злегка вклонившись своїм товаришкам, вийшла. Полковник Арбатнот піднявся і рушив за нею. Зібравши свої нікчемні гроші, американка вчинила аналогічно, а за нею пішла жінка, схожа на вівцю. Угорська пара покинула вагон ще раніше. У вагоні-ресторані, окрім Пуаро і Ретчетта з Макквіном, більше нікого не залишилося.
Ретчетт звернувся до свого супутника, і той встав і покинув вагон. Нарешті підвівся Ретчетт, але він не пішов за Макквіном, а зовсім несподівано зайняв крісло навпроти Пуаро.
– Може, маєте чим прикурити? – запитав він. У нього був м’який, ледь гугнявий голос. – Мене звати Ретчетт.
Пуаро вклонився. Устромив руку в кишеню і витягнув коробку сірників, яку простягнув Ретчетту, що взяв їх, але прикурювати не збирався.
– Гадаю, – сказав він, – я маю приємність розмовляти із мсьє Еркюлем Пуаро. Чи не так?
Пуаро знову кивнув.
– Вас правильно поінформували, мсьє.
Детектив відчував, як ті дивні пронизливі очі вивчають його перед тим, як продовжити розмову:
– У моїй країні, – сказав він, – ми швидко переходимо до суті справи. Містере Пуаро, я хочу, щоб ви попрацювали на мене.
Брови Пуаро злегка піднялись.
– Моя clientèle[22] тепер обмежена. Я беруся за дуже мало справ.
– Чому ж, звісно, я вас чудово розумію. Але, містере Пуаро, ми говоримо про великі гроші. – Він знову повторив тихим, переконливим голосом: – Великі гроші.
На хвилину чи дві Пуаро замовк, а потім сказав:
– Що
Клієнтура (
