Крик бугаїв. Медові джерела, що дзюркотять із-під землі. Якщо ми досить сильні в душі, то ладні зірвати серпанок і зазирнути тій оголеній, моторошній красі просто в обличчя; дозволити Богові спожити нас, поглинути, розібрати по кісточках. А потім виплюнути переродженими. Ми всі аж подалися вперед, знерухомлені. Я роззявив рота, рахував свій кожен вдих.
– Саме в цьому, як на мене, полягає кошмарна принада діонісійського ритуалу. Її практично неможливо собі уявити. Вогонь чистого буття.
Я ніби причмелений спускався сходами після заняття, голова йшла обертом, але я дуже гостро, до болю відчував, що існую, що я молодий, що день надворі прекрасний; дуже-предуже синє небо, аж в очах різало, і вітер, що в закруті, ніби конфеті, ганяє червоне й жовте листя.
«Краса – це жахіття. Нас проймає дрож від усього, що ми вважаємо прекрасним».
Того вечора я занотував у щоденнику: «Дерева показились і втрачають самовладання, знавіснілі від несподіваних нових вогнистих кольорів. Хтось – здається, Ван Ґоґ? – колись заявив, що жовтогарячий – то колір безумства. Краса – це жахіття. Ми воліємо, щоб вона поглинула нас і ми могли сховатись у вогні, який очищує».
Я пішов на пошту (пересичене студентство, звичайний робочий день) і, все ще запаморочений, підписав матері фотолистівку з вогненними кленами та гірським потічком. Речення на звороті радило:
«Сплануйте подорож до Вермонту в падолист між 25 вересня і 15 жовтня – його наймальовничішу пору».
Уже коли вкидав листівку в отвір для міжміських відправлень, я помітив Банні в протилежному кінці зали. Він стояв спиною до мене та вивчав ряд понумерованих поштових скриньок. Він зупинився чи не навпроти моєї власної й заходився щось у неї всовувати. Потім крадькома розпростався й хутко вийшов з абсолютно розпатланим волоссям, тримаючи руки в кишенях.
Я дочекався, доки він зник, і підійшов до своєї скриньки. Усередині знайшов кремовий конверт: цупкий, хрусткий папір, дуже офіційний – зате підпис олівцем і по-дитячому нерозбірливий, ніби його надряпав п’ятикласник. Цидулка всередині також виявилася написаною олівцем, дрібними нерівними літерками:
Річарде старий
а шо як нам піти пообідать у Субботу, десь біля 1-ї? Я знаю одне кльове містечко. Коктейлі там, ділові зустрічі. Я пригощаю. Приходь будь-ласка.
p. s. візьми краватку. Знаю, ти б і так її взяв, але бідахам без неї (s. p.) начеплять свою, кошмарну, яку офіціянти мають про запас.
Я ретельно вивчив записку, поклав до кишені й на порозі мало не збив із ніг доктора Роланда. Спершу він мене начебто не впізнав. Та коли я вже розмріявся, що він просто візьме й піде, рипуча машинерія, що рухала мімікою його обличчя, начебто запрацювала й зі скреготінням картонна парсуна явилась із сутіні курного проскеніуму.
– Добридень, докторе Роланд, – привітався я, майже збавившись
