в золотій оправі, охайно піднімаючи дужки з-за кожного з вух, і почав натирати їх серветкою. Без окулярів очі Коркорана здавалися дрібними, слабкими й приязними, зволоженими від тютюну та зі сміхом, що зачаївся в зморшках їх кутиків.
– Ех, ото відобідали, старий, правда ж? – спитав він мене, не розтискаючи зубів, у яких тримав сигару, та піднявши окуляри проти світла в пошуках порошинок. Банні скидався на юного Тедді Рузвельта без вусів, ладного повести Крутих Кіннотників у бій за висоти СанХуан, вирушити на лови антилопи гну чи ще абикуди.
– Так, вийшло пречудово. Дякую.
Коркоран видихнув чималу хмарку синього, гидкого на запах диму.
– Класна їжа, класне товариство, багато випивки, хіба можна бажати кращого, еге ж? Як там про це в тій пісні?
– Що за пісня?
– «Дайте повечеряти», – промугикав Банні, – «і поговорити, і…» щось там там-ді-дам.
– Гадки не маю.
– Я теж. Її Етель Мерман співає.
Світло блякло, а я намагався зосереджуватися на предметах у безпосередній близькості. Ресторан спорожнів, ми лишались останніми його клієнтами. У далекому куті в повітрі ширяла бліда форма, що мені здалася схожою на нашого офіціанта, непевну істоту, трохи надприродну у своїй суті та все ж позбавлену глибокої замисленості, що, подейкують, притаманна тіням. Уся увага істоти спрямовувалася на нас; я прямо відчував, як на її обличчі тужавіють примарні промінці ненависті.
– Угу, – я повозився на стільці й мало не впав, утративши рівновагу. – Може, гайда вже?
Банні великодушно махнув рукою й зацікавлено перевернув чек, копаючись у кишені другою рукою. За якусь мить він підвів погляд і всміхнувся:
– Слухай, закадико.
– Га?
– Мені страшенно неприємно тебе про це прохати, але ти не міг би цього разу заплатити замість мене?
Я здивовано повів п’яною бровою й розсміявся:
– Та в мене за душею ламаного цента немає.
– Як і в мене, – відповів він. – Це так кумедно. Здається, я забув гаманець удома.
– Та ну тебе. Ти що, жартуєш?
– Аніскілечки, – легко зізнався він. – Навіть десятьох центів не нашкребу. Я б вивернув перед тобою кишені, але ж наш Прудконіжка побачить.
Раптом і я пригадав про злюку-офіціанта, котрий зачаївся в тінях і з безсумнівною цікавістю дослухався до нашого діалогу.
– Скільки ж там?
Його палець невпевнено пробігся колонкою цифр:
– Разом вийшло двісті вісімдесят сім доларів і п’ятдесят дев’ять центів, – промовив він. – Не рахуючи чайових.
Сума мене приголомшила. А ще я був розгублений від того, що Банні геть не турбувався.
– Багато.
– Ну, ти ж у курсі, випивка, вона така…
– То що робитимемо?
– А може,
