style="font-size:15px;"> Минуло, певно, десять украй незручних хвилин, протягом яких ми вдавали, що досьорбуємо з філіжанок гущу своєї крижаної кави, і в залу зайшов Генрі, тримаючи книжку під пахвою.
– Бач? – прошепотів Банні. – Я знав, що він приїде. О, привіт, – привітався він, щойно Генрі підійшов до нашого стола. – Який же я радий тебе тут бачити…
– Де рахунок? – беземоційним і нещадним голосом проказав Генрі.
– Та ось, старий друже, – відказав Банні, видлубуючи папірець поміж чашок та фужерів. – Тисяча подяк тобі. Я тобі страшенно завинив…
– Привіт, – холодно привітався Генрі, повертаючись до мене.
– Привіт.
– Як справи? – Він говорив, ніби робот.
– Нормально.
– Ось, на, друзяко, – Банні таки розшукав чек.
Генрі уважно вдивлявся в загальну суму, його обличчя лишалося незворушним.
– Що ж, – не вгавав зі своєю товариськістю Банні, чий голос лунко звучав у порожньому приміщенні, – я б вибачився, що відірвав тебе від книжки, якби ти її не припер сюди з собою. Що ти там такого цікавого вичитав? Який із неї толк?
Без жодного слова Генрі передав йому книжку. Літери на палітурці належали якійсь східній мові. Банні трохи повитріщався на неї й віддав назад.
– Хороша, – слабким голосом промовив він.
– Готові йти? – різко запитав Генрі.
– Звісно-звісно, – поквапився відповісти Банні, після чого підскочив і ледве не перекинув стіл. – Так і скажи. Undele, undele.[43] Коли тільки заманеться.
Генрі розплатився, і Банні плентався за ним, ніби дитина, що наробила шкоди. Поїздка додому перетворилася на суцільну муку. Банні із заднього сидіння раз по раз вдавався до блискучих, але приречених спроб зав’язати розмову, які одна за одною яскраво спалахували й так само миттєво згасали. Генрі навіть очей не відривав від дороги. Я вовтузився на сидінні пасажира поруч із ним, бавлячись вбудованою попільничкою, аж доки сам не зрозумів, наскільки можуть дратувати мої дії, а тому присилував себе зупинитись.
Спочатку ми завезли додому Банні. Продуднівши на прощання ціле гроно незв’язних компліментів, Коркоран поплескав мене по плечу й вистрибнув із машини.
– Ну от, Генрі, Річарде, ми й дісталися. Чудово. Супер. Дуже дякую… прекрасно пообідали… що ж… Па-па, па-па. Бувайте… – Двері грюкнули, і він швидко покрокував доріжкою геть.
Тільки-но він зник у будинку, Генрі розвернувся до мене.
– Мені дуже прикро, – промовив він.
– Та ні, ти що, – спантеличився я. – Просто плутанина вийшла. Я тобі поверну гроші.
Він провів п’ятірнею по волоссю. І на свій превеликий подив я побачив, що в нього тремтить рука.
– Про таке я й не мрію, – лаконічно відказав він. – Це його провина.
– Але ж…
– Він тобі сказав, що пригощає, правильно?
У його голосі вчувалися нотки обвинувачення.
– Ну так, – визнав я.
– І
Зіпсоване ісп.
