на мішанину, яка не піддавалася розшифруванню, більше схожу на сліди пташок у піску. Ніби в трансі, я витріщався з вікна на коротко стрижений газон, схожий на яскраво-зелене оксамитове сукно, яке на обрії починало жолобитися, наповзаючи на пагорби та вкриваючи їх. Аж раптом унизу я побачив двійнят, що, ніби пара привидів, линули над моріжком. Вихилившись із вікна, я їх погукав. Вони зупинилися, розвернулися, приклавши долоні до очей та примружившись проти надвечірнього сонячного сяйва.
– Привіт, – озвалися вони до мене, і їхні голоси, слабкі та рвані, в один тон підлетіли до мене. – Спускайся.
Тепер ми всі разом гуляли в гаю за університетом, недалеко від миршавого соснового бору, яким поросли підніжжя пагорбів. Я йшов між двійнятами. Вони й справді скидалися на янголів, зі своїм білявим волоссям, розвіяним на вітрі, у білих пуловерах та кросівках. Не можу сказати, чи справді мене було тоді запрошено до них. Незважаючи на свою чемність, вони все одно здавалися настороженими та дещо спантеличеними, ніби я приїхав із далекої країни з чужими ексцентричними звичаями, що вимагали від них обачності, аби не злякати мене чи не образити.
– Звідки ви знаєте? – спитав я в них. – Про обід?
– Бан сьогодні вранці розповів. А Генрі – ще минулого вечора.
– Мені здається, він страшенно тоді розлютився.
– Хіба що на Банні, – знизав плечима Чарльз. – Не на тебе точно.
– Мабуть, вони не дуже турбуються один про одного? Двійнята, здалося, неабияк подивувалися, зачувши це.
– Вони ж давні друзі, – зауважила Камілла.
– Я б навіть сказав, найліпші друзі, – виправив її брат. – Бували часи, коли вони були нерозлийвода в буквальному сенсі слова.
– Мені здалося, вони часто сваряться.
– Звісно, без цього не обходиться, – проказала дівчина, – але ж це не означає, що вони не дружать. Генрі настільки серйозний, наскільки Банні, скажімо так, несерйозний, а тому їм вдається непогано ладнати.
– Еге ж, – підтакнув Чарльз. – L’Allegro та Il Penseroso.[45] Органічна пара. По-моєму, Банні – єдина людина у світі, здатна розсмішити Генрі. – Раптом він зупинився й показав кудись удалечину: – Ти там коли-небудь бував? На тому пагорбі – кладовище.
Воно й справді заледве прозирало крізь сосни: рівнинний цвинтар із кривеньким рядком розпорошених надгробків, рахітичних та каріозних, похилених під такими кутами, що навіть справляли враження гарячкового та химерного руху, ніби якась істерична сила, наприклад полтергейст, розкидала їх кількома хвилинами раніше.
– Старе, – відгукнулася Камілла. – З вісімнадцятого століття. Колись там стояло містечко, зі своїм храмом та млином. Від нього лишилися самі тільки підвалини, але насаджені його мешканцями сади досі можна роздивитися. Яблука сорту піппін, хімонанти, великоцвітний портулак зараз ростуть там, де колись були будинки. Хтозна, що з ними всіма трапилося. Пошесть. Або, може, пожежа.
– Або могоки,[46] – промовив Чарльз. – Обов’язково сходи туди колись. Особливо на кладовище.
«Радісний» і «Замислений» (1645) – парна ідилічна пастораль англійського поета, літератора, мислителя та політичного діяча Джона Мільтона (1608–1647).
Могоки, «Хранителі східних дверей» – найсхідніше плем’я Гауденосауні, конфедерації ірокезьких народностей, що колись селилися в долині р. Могок.
