повернули додому, і з маківки невисокого пагорбка я вже міг роздивитися непривітні на такій відстані фронтони Монмут-Гаусу. Небо було холодним і порожнім. У сутінках сплив сріблястий, схожий на біле півколо нігтя місяць. Я ще не звик до таких понурих осінніх надвечірків, до прохолоди й ранньої темряви; ночі приходили надто швидко, і тиша, яка западала на луки надвечір, сповнювала мене дивним, тремким сумом. У поганому гуморі я подумав про Монмут-Гаус: його порожні коридори, старі газові пальники та ключ, який відмикає двері в мою кімнату.
– Ще побачимося, – попрощався Чарльз перед парадним входом до корпусу, а його обличчя здалося мені блідим у світлі лампи на ґанку.
На відстані я бачив вогні у вікнах їдальні, по всій довжині Трапезної; у вікнах рухалися темні силуети.
– Було прикольно. – Я засунув руки глибше в кишені. – Може, сходимо разом повечеряємо?
– Боюся, не вийде. Нам уже час додому.
– А, ну ясно, – я промовив у відповідь, розчарований, але зітхнув із полегшенням. – Тоді якось іншим разом.
– Слухай, а знаєш?… – Камілла глянула на брата. Той насупився.
– Гмм, маєш рацію.
– Ходімо вечеряти до нас, – запропонувала Камілла, скорившись раптовому імпульсу та розвернувшись до мене.
– О ні, – хутко відмовився я.
– Будь ласка.
– Дякую, але не можу. Все насправді гаразд.
– Та ходім, – люб’язно підтримав сестру Чарльз. – Нічим особливим ми тебе не почастуємо, але будемо раді бачити в себе.
Я відчув приплив удячності до нього. Я справді хотів до них піти, дуже хотів.
– Тільки якщо не завдам ніяких клопотів.
– Які там клопоти, – відмахнулася Камілла. – Гайда вже.
Чарльз і Камілла знімали мебльовану квартиру на третьому поверсі будинку в північній частині Гемпдена. За порогом помешкання відвідувачів чекала невелика вітальня, що мала похилі стіни та мансардні вікна. Порохнявий грезет (трояндові візерунки на брунатному тлі, жолуді та дубове листя на яскраво-зеленому), яким були оббиті фотелі та продавлений диван, уже протерся на бильцях. Усе вкривали драні серветочки, потемнілі від часу. На полиці понад каміном (що, як пізніше з’ясувалося, перебував у неробочому стані) виблискувала пара кришталевих канделябрів та кілька тарелів із полірованого срібного сервізу. І хоча квартиру аж ніяк не можна було назвати неприбраною, все ж таки її стан був недалеким від цього визначення. На всіх можливих поверхнях горами лежали книжки; столи захаращені паперами, попільничками, пляшками віскі, коробками з-під цукерок; парасольки та калоші ускладнювали прохід вузьким коридорчиком. У кімнаті Чарльза речі були розкидані по килимку, а строкатий вузол краваток висів на дверях шафи; туалетний столик Камілли ховався під порожніми чайними чашечками, автоматичними перами, що протікали, зав’ялими чорнобривцями та склянкою води. У підніжжі ліжка спочивав недорозкладений пасьянс «солітер». Планування квартири дивувало: де-не-де виринали несподівані вікна
