зауважила вона, відсьорбуючи віскі. – Ти знаєш Клоука Рейберна?
Я чув про такого. У Гемпдені всі каліфорнійці, переважно родом із Сан-Франциско чи Лос-Анджелеса, гуртувалися в одній модній тусовці, і вона крутилася навколо Клоука Рейберна, усі ці знуджені посмішки, сонні очі та сигарети. Дівчата з Лос-Анджелеса, із Джуді Пуві включно, були йому фанатично віддані. Під час різних гулянок саме таких, як Рейберн, можна зазвичай заскочити в чоловічому туалеті за нюханням коксу біля раковини.
– Вони товаришують із Банні.
– Як це так? – подивувався я.
– Перед коледжем училися разом. У школі святого Єремії в Пенсильванії, – Чарльз добряче хильнув зі своєї чарки. – Ці прогресивні школи, їм до вподоби важкі учні, аутсайдери. Після першого курсу Клоук перевівся сюди з якогось універу в Колорадо. Ходив там кататися на лижах щодня, а тому завалив усі предмети. Гемпден – останнє місце на Землі…
– Для найгірших людей на Землі, – закінчила замість нього Камілла, розсміявшись.
– Та ну, – протягнув я.
– По-своєму це таки правда, – заявив Чарльз. – Половина тутешніх студентів навчаються тут, бо деінде просто не пройшли б. При цьому я не кажу, що Гемпден поганий, він чудовий. Можливо, саме через це. От візьми, скажімо, Генрі. Якби його не прийняли б у Гемпден, то він би, мабуть, узагалі ніде не вчився.
– Неймовірно.
– Це звучить безглуздо, але він недовчився в школі два класи; ну а скільки універів, по-твоєму, згодилися б прийняти до себе невдаху, що вилетів зі старшої школи? Потім – обов’язкове тестування. Генрі відмовився його складати. Може, він би й потрапив у верхню частину рейтингу абітурієнтів, але в нього якесь естетичне неприйняття цієї тестової системи. Можеш собі уявити, ким він виглядав в очах приймальних комісій? – Чарльз зробив іще один ковток. – Ну а як ти тут опинився?
Вираз його очей неможливо було прочитати.
– Програма сподобалася.
– Гадаю, для нашої приймальної комісії це неабиякий раціональний аргумент.
Мені бракувало склянки з водою. У кімнаті стало спекотно, у горлі пересохло, а віскі лишало жахливий присмак, хоча саме віскі якраз виявилося непоганим. Насправді воно було добрим, просто в мене все ще тривало похмілля, я не їв цілий день, і мене вмить стало нудити. У двері стукнули один раз, а потім аж загрюкотіли. Не кажучи ані слова, Чарльз допив своє віскі до дна й відступив на кухню, а Камілла рушила відчиняти двері.
Навіть крізь шпарину ледь прочинених дверей я помітив блиск дрібних круглих окулярів. Прозвучало лунке «привіт» хором, і ось вони ввійшли: Генрі, Банні, що тримав паперовий пакет з універмагу, та величний у своєму довгому чорному пальті Френсіс – він, у рукавичках, тримав за шийку пляшку шампанського. Зайшовши останнім, він нахилився поцілувати Каміллу – не в щоку, а в губи, – гучно та смачно при цьому причмокнувши.
– Привіт, серденько, – промовив він. – Ми так вдало помилилися. Я приніс шампань, а Банні прителіпався зі стаутом, тож можна буде забабахати «чорно-рудий» коктейль. Що в нас сьогодні на вечерю?
Я підвівся.
