тки.
– Яблука бездоганно гармоніюють з візерунком на твоїй сукні, – зауважив Еферт.
Я ледве не вмер зо сміху.
Такий блискучий початок нового року мав би спричинити суцільні веселощі, та натомість призвів до 45-хвилинної гризні про те, чия то провина. Зусібіч на мене злісно позиркували, очевидно, тому, що я вважав це кумедним. І що ж я зробив? Промимрив, що мені прикро.
Замість того щоб іще дужче розреготатися, я спіймав себе на тому, що вимолював прощення.
Я, Хендрікус Герардус Грун, завжди ввічливий, чарівний, люб’язний, чемний і послужливий старий пеньок. Не тому, що я й справді такий, а тому, що не можу вчиняти по-іншому. Я дуже рідко говорю те, що мені хочеться сказати. Я схильний обирати шлях найменшого спротиву. Моя характерна риса – прагнення всім догодити. Батьки були далекоглядними, називаючи мене Хендріком – ввічливішого не знайти.
«Я поступово скочуюся в депресію», – подумалося мені. Саме тоді я й вирішив показати світові, хто такий справжній Хендрік Грун. Тож на все горло заявляю, що в цьому щоденнику планую описувати довколишній світ без цензури: рік із життя у притулку для людей похилого віку в Північному Амстердамі.
Щоправда, за той час я можу простягнути ноги, бо ж усяке трапляється в житті. На такий випадок попрошу свого друга Еферта Дейкера зачитати на моєму похороні кілька сторінок з цього щоденника. Лежатиму, ретельно вимитий і в добре випрасуваному костюмі у невеличкій капличці крематорію «Обрій», чекаючи, поки Еферт своїм хриплим голосом не порушить ніякову тишу і не зачитає збентеженим плакальникам кілька вибраних абзаців.
Непокоїть мене лише одне: а раптом Еферт помре раніше?
Це було би несправедливо з огляду на те, що я мав більше хвороб і підозрілих пухлин і ґуль. Чи можу я розраховувати на свого найкращого друга? Треба обговорити це з ним.
Четвер, 3 січня
Еферт погодився, проте не давав жодних гарантій, що проживе довше за мене. А ще він мав деякі сумніви. По-перше, після обнародування мого щоденника йому самому, напевно, доведеться шукати інше помешкання. По-друге, після того як Ферметерен ненавмисно вдарив Еферта більярдним києм, йому нагально потрібно якось вирішити проблему із новими зубними протезами. А трапилося ось що: через катаракту на правому оці Ферметерену, щоби прицілитися, потрібна була чиясь допомога. Еферт, такий собі вічний хлопчик Помагай, стояв якраз позаду нього: ніс на одному рівні з києм. «Крапельку вліво й трохи глибше…» – почав було він, але не встиг договорити, оскільки Верметерен зацідив кінцем кия прямісінько Еферту в щелепи. В яблучко!
Тепер Еферт скидався на хлопчика Помагая, котрий уже сам потребував допомоги зубної феї. Він шепелявив, а тому його важко було зрозуміти. Отже, щоби зачитати щось із мого щоденника на моєму ж похороні, йому доведеться насамперед здати в ремонт ті зуби. Та це навряд чи відбудеться скоро, адже майстер зубних протезів, схоже, вибув із гри. 200 тисяч на рік, помічниця (та ще й гарнюня!), три поїздки на Гаваї щороку – й усе одно в нього розладналися нерви. Як таке могло статися? Може, до ручки його довели роки роботи із древніми зубними протезами, так інкрустованими рештками харчів, що по них повзали личинки. Ну, це я так приколовся!
Новорічні пундики, які подали у Відпочинковій кімнаті, що внизу, могли потрапити сюди лише із благодійної крамниці. Учора вранці я із ввічливості взяв один і хвилин із 20 вбив лише на те, щоби проковтнути шматочок. Щоби якось вийти зі скрути, я вдав, що в мене розв’язалися шнурівки, аби мати пристойну нагоду пірнути під стіл і заштовхати останній шматок у шкарпетку.
Воно й не дивно, що до тих пундиків майже ніхто не торкнувся, хоча зазвичай усе, що задарма, тут зникає так швидко, що не встигнеш навіть оком змигнути.
Каву заведено подавати о 10:30 у Відпочинковій кімнаті. Якщо ж зазначена кава не з’являється до 10:32, то перші пожильці починають багатозначно поглядати на годинники. Так наче на них зачекалися спішні роботи. Те саме стосується і чаю, який мають приносити о 15:15.
Один із найзахопливіших моментів дня – яке печиво ми будемо смакувати сьогодні за чаєм чи кавою? І вчора, і позавчора ми смакували зачерствілі пундики. Бо, звісно ж, викидати харч «нам» ніяк не випадає. Краще вже з’їсти – і врізати дуба.
П’ятниця, 4 січня
Учора ходив до квітникаря, аби купити кілька горщиків із квітами. Тож за тиждень, коли розцвітуть гіацинти, я зможу сказати собі, що дожив до ще однієї весни.
У більшості кімнат у цьому будинку для перестарків різдвяні прикраси зберігаються аж до квітня. Разом зі старими сансевʼєрами [1] та примулами [2], жити яким лишилися лічені дні. «Шкода їх викидати».
Якщо природа деінде і втішає людину у її житті, то хоч на хвильку завітати в кімнату до старого голландського пенсіонера
Сансевʼєра або сансевієрія – багаторічна, вічнозелена, декоративна рослина з прямостоячими, твердими, видовженими (до 1 м) листками. У народі більше відома як «тещин язик», «вовчий хвіст» або «щучий хвіст». (
Примула – невелика рослина з яскравими строкатими квітами.
