не бачив, і тепер не міг зрозуміти, якими вони мені здавалися – зловісними чи спокусливими. Над узголів’ям широкого напівкруглого ліжка нависало щось подібне до павутини, під якою висіли два свічники, у яких горіли дві чорні свічки, поширюючи той запах горілого воску, який панує в каплицях та над трунами покійників. Збоку від ліжка я побачив жалюзі з якимсь дивним малюнком. У мене мороз пішов поза шкірою. Це місце було дивно схожим на ту спальню, яку я витворив у своїй уяві для фатальної жінки Хлої, що брала участь у пригодах, що їх я описував у «Барселонських таємницях». Мене опанувало якесь моторошне передчуття; те, що я бачив у цій кімнаті, вселяло тривогу. Я вже хотів спробувати виламати двері, коли помітив, що я тут не сам-один. Я завмер, похолонувши. За жалюзі вималювався чийсь силует. Двоє блискучих очей спостерігали за мною, і я побачив, як білі й тонкі пальці з довгими нігтями, пофарбованими в чорний колір, просунулися крізь отвори жалюзі. Я проковтнув слину.
– Хлоя? – прошепотів я.
Це справді була вона. Моя Хлоя. Схожа на оперну героїню непереможна фатальна жінка з моїх оповідок у плоті та в нижній білизні. Шкіра в неї була біліша за будь-яку, яку я досі бачив, а чорне й блискуче волосся, підстрижене під прямим кутом, обрамлювало її обличчя. Губи в неї були нафарбовані чимось схожим на свіжу кров, а чорні тіні охоплювали зелені очі. Вона рухалася, як кицька, так, ніби це тіло, затягнуте в корсет, що блищав, наче вкритий риб’ячою лускою, утворилося з води й навчилося долати земне тяжіння. Її прегарна й дуже довга шия була обмотана оксамитовим поясом, з якого звисало перекинуте розп’яття. Я дивився, як вона повільно наближається до мене; я був неспроможний дихати, мої очі прикипіли до тих окреслених неможливими лініями ніг під шовковими панчохами, які, певно, коштували більше, аніж я заробляв за рік, і в зав’язаних на щиколотках шовковими шнурками черевичках із носаками, гострими, мов кинджали. За все своє життя я не бачив нічого такого прекрасного й такого, що вселило б мені більший страх.
Я дозволив, щоб це створіння потягло мене до ліжка, на яке я впав із розгону, буквально кажучи, на гепу. Профіль її тіла чітко вимальовувався у світлі свічок. Моє обличчя й мої губи опинилися на рівні її голого живота й, сам не усвідомлюючи, що роблю, я поцілував її під пупком і притулив щоку до її шкіри. На той час я вже встиг забути, хто я такий і де я є. Вона опустилася навколішки переді мною й узяла мою праву руку. Один за одним облизала всі мої пальці, а тоді подивилася на мене пильним поглядом і почала мене роздягати. Коли я хотів допомогти їй, вона всміхнулася й відвела мої руки.
– Тссс.
Коли закінчила, нахилилася до мене й облизала мені губи.
– А тепер ти. Роздягни мене. Повільно. Дуже повільно.
І тоді я зрозумів, що пережив своє хворобливе й вбоге дитинство тільки для того, щоб дожити до цих хвилин. Я повільно її роздягнув, наче обриваючи з її шкіри листя, аж поки на ньому залишилася тільки оксамитова стрічка, обмотана навкруг шиї, та оті чорні
