що він досі її кохає й що я ніколи не прощу їй цього. Пам’ятаю, я спостерігав за нею потай, так, щоб вона не помітила нашої присутності, і впізнав її лише завдяки фотографії, яку мій батько зберігав удома в одній зі скринь, поруч зі своїм револьвером часів служби у війську, і яку щоночі, коли думав, що я сплю, діставав і роздивлявся так, ніби вона могла підказати йому всі відповіді чи принаймні найнеобхідніші.
Роками я приходив до дверей того універмагу й таємно спостерігав за нею. Я так ніколи й не наважився увійти туди або заговорити до неї, коли вона виходила й віддалялася від мене бульваром Рамбла до того свого життя, яким я його собі уявляв, до родини, у якій вона знайшла своє щастя, і до сина, що заслуговував на її любов і на пестливий доторк її шкіри більше, ніж я. Мій батько ніколи не знав, що я втікав із дому, щоб її побачити, а іноді навіть ішов за нею, підходячи так близько, що міг би взяти її за руку й піти поруч, але завжди губився в останню хвилину. У моєму світі великі надії жили лише на сторінках книжок.
Щаслива доля, про яку мріяв мій батько, так ніколи до нас і не прийшла. Лише в одному життя пішло йому назустріч – воно не примусило його сподіватися довго. Якось уночі, коли ми підійшли до дверей редакції, щоб розпочати нічне чергування, троє чоловіків із пістолетами в руках вийшли з темряви й прошили його кулями на моїх очах. Пам’ятаю запах сірки й струминки диму над дірками, які кулі пропалили в його пальті. Один з убивць хотів добити його пострілом у голову, але в цю мить я впав на батька, закривши його своїм тілом, і другий убивця його зупинив. Пригадую, як я дивився в очі вбивці, який нахилився наді мною, читаючи в них сумнів, чи не слід убити й мене. Проте стріляти в мене вони не стали й легкою ходою подалися геть, зникнувши в темряві провулків між заводами та фабриками кварталу Пуебло-Нуево.
У ту ніч убивці залишили мого батька стікати кров’ю в мене на руках, а мене – самого, як палець, у світі. Майже два тижні я проспав у друкарні редакції між лінотипними машинами, які здавалися мені велетенськими сталевими павуками, під оглушливий скрегіт, який ночами мало не розривав мої барабанні перетинки. Коли мене знайшли, мої руки та одяг іще були обліплені засохлою кров’ю. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, хто я такий, бо я не розмовляв майже тиждень, а коли нарешті розтулив рота, то лише викрикував ім’я свого батька, доки не втратив голос. Коли в мене запитали про мою матір, я сказав, що вона померла і я не маю нікого у світі. Моя історія дійшла до вух Педро Відаля – найвпливовішого журналіста газети й особистого друга головного редактора, який домігся, щоб мене взяли на посаду кур’єра й тимчасово дозволили жити в підвальній комірчині, призначеній для сторожа.
То були роки, коли на вулицях Барселони, можна сказати, щодня лилася кров і буяло насильство. То були дні листівок і бомб, які вибухали на вулицях кварталу Раваль, залишаючи після себе огорнуті димом, покалічені тіла людей, що смикалися в передсмертній агонії; то були ночі чорних постатей, які сновигали в темряві, проливаючи кров; то були дні процесій, у яких брали участь ченці й генерали, що смерділи
