себе все більше отруював, мене починало змагати відчуття, що мій мозок перетворюється на парову машину, яка ніколи не охолоджується. Іґнатіус Б. Самсон був молодий і терплячий. Він працював протягом усієї ночі й засинав рано-вранці, бачачи дивні сновидіння, у яких літери зі сторінки, вставленої в друкарську машинку, розбігалися з паперу, перетворювалися на таку собі чорнильну павутину й обплутували йому руки та обличчя, проникали крізь шкіру, у судини, аж поки обгортали його серце чорною плівкою й перетворювали його зіниці на калюжки темряви. Я тижнями не виходив із того будинку й забував про те, який сьогодні день тижня та який місяць року. Не звертав найменшої уваги на головний біль, напади якого повторювалися, так, ніби металевий гостряк пробивав дірку в моєму черепі, обпалюючи очі спалахом сліпучого білого світла. Я звик жити з постійним свистом у вухах, який могли приглушити тільки шум вітру або дощу. Іноді, коли холодний піт заливав мені обличчя, і я відчував, що руки мені тремтять на клавішах «Андервуда», я казав собі, що завтра піду до лікаря. Але в цей день мені треба було створювати нову сцену й розповідати нову історію.
Підходив до завершення перший рік життя Іґнатіуса Б. Самсона, і, щоб відсвяткувати цю дату, я вирішив зробити вихідний і знову зустрітися із сонцем, вітром та вулицями міста, якими вже й забув коли ходив. Я поголився й одягнув свій найкращий костюм. Залишив вікна кабінету та галереї відчиненими, щоб добре провітрити будинок і щоб густий туман, який висів у ньому й пахнув зовсім не туманом, розвіявся на всі чотири сторони. Вийшовши на вулицю, я побачив великий конверт, що визирав зі щілини моєї поштової скриньки. У конверті знайшов аркуш пергаменту, скріплений сургучевою печаткою з картинкою янгола та списаний прегарним каліграфічним почерком, який був уже знайомий мені. Я прочитав:
Любий Давиде!
Я хотів би першим привітати вас із новим етапом у вашій творчості. Я з величезною втіхою прочитав перші частини вашого роману «Місто проклятих». Сподіваюся, що мій маленький подарунок буде для вас приємним.
Я знову висловлюю вам свій захват і своє бажання, щоб одного дня наші стежки перетнулися. Переконаний, що так рано чи пізно буде, я залишаюся вашим відданим другом і читачем.
Андреас Кореллі
Маленьким подарунком був той самий примірник «Великих сподівань», який сеньйор Семпере подарував мені, коли я був дитиною, той самий, який я потім йому повернув, щоб мій батько його не знайшов, і той самий, який, коли я хотів купити його за будь-яку ціну, був комусь проданий лише за кілька годин до моєї появи. Я подивився на цей оправлений стосик паперу, що не так давно вміщував для мене всю чарівність і все сяйво світу. На обкладинці досі можна було помітити відбитки моїх дитячих пальців, заплямлених кров’ю.
– Дякую, – промурмотів я.
Сеньйор Семпере начепив окуляри й став роздивлятися книжку. Він поклав її на клапоть тканини, яким був застелений
