гурт людей, які, коли я підійшов, заплескали в долоні. Я побачив там Басиліо, Крістіну, батька й сина Семпере, свою колишню вчительку донью Маріану, кількох авторів, які публікувалися разом зі мною в Баридо й Есковільяса і з якими я заприятелював, Мануеля, що приєднався до гурту, і кількох подруг Відаля. Дон Педро подав мені келих із шампанським і всміхнувся.
– Вітаємо тебе з двадцятивосьмиріччям, Давиде.
Я про це геть забув.
У кінці святкової вечері я попросив пробачення й на мить вийшов у сад, щоб ковтнути свіжого повітря. Небо, всіяне зірками, накинуло сріблясту вуаль на дерева. Не минуло й хвилини, як я почув кроки, що наближалися до мене, і коли обернувся, то побачив особу, яку найменше сподівався побачити в цю хвилину, – Крістіну Саньєр. Вона всміхнулася мені, ніби хотіла попросити пробачення за свою несподівану появу.
– Педро не знає, що я вийшла поговорити з вами, – сказала вона.
Я зауважив, що «дон» випав із її звертання, проте вдав, ніби нічого не помітив.
– Мені треба поговорити з вами, Давиде, – сказала вона. – Але не тут і не тепер.
Навіть сутінки саду не змогли приховати мою розгубленість.
– Ми зможемо побачитися завтра в якомусь місці? – запитала вона. – Обіцяю, що не заберу у вас надто багато часу.
– За однієї умови, – сказав я. – Ви більше не звертатиметеся до мене на «ви». Я вже й так відчув себе надто старим після цього дня народження.
Крістіна всміхнулася.
– Згода. Я до вас звертатимуся на «ти», якщо й ви звертатиметеся до мене на «ти».
– Казати людям «ти» – одна з моїх спеціальностей. То де ти хочеш щоб ми зустрілися?
– Можна в тебе вдома? Я не хочу, щоб хтось нас побачив або щоб Педро довідався про нашу розмову.
– Якщо тобі так зручніше…
Крістіна всміхнулася з полегкістю.
– Дякую. Отже, завтра? Пополудні?
– Як тобі зручніше. Ти знаєш, де я живу?
– Мій батько знає.
Вона трохи нахилилася й цмокнула мене в щоку.
– Ще раз вітаю з днем народження, Давиде.
Перше ніж я встиг сказати щось іще, вона зникла, ніби розчинилася в саду. Коли я повернувся до салону, вона вже пішла. Відаль скинув на мене холодним поглядом із протилежного кінця салону й лише тоді, коли зрозумів, що я його бачу, усміхнувся.
Через годину Мануель, діставши дозвіл Відаля, сказав, що відвезе мене додому в «іспано-свісі». Я сів поруч із ним, як завжди робив у тих випадках, коли ми були в машині лише вдвох. Шофер користався з цієї можливості, щоб ознайомити мене з наукою водіння машини, і дозволяв мені навіть сідати за кермо на короткий час, але з умовою, щоб Відаль нічого про це не знав. У ту ніч Мануель був мовчазніший, ніж зазвичай, і не розтулив рота, доки ми не доїхали до центру міста. Він був худіший, аніж тоді, коли я бачив його останнього разу, і мені також здалося, що вік почав на нього впливати.
– У вас якісь неприємності, Мануелю? – запитав я.
Шофер
