нехай він лежить тут доти, доки не надумаєш забрати його.
Я став гортати сторінки альбому, дивлячись на обличчя, які впізнавав, і на ті, яких ніколи не бачив. Так, я побачив там весільне фото Мануеля Саньєра та його дружини Марти, на яку Крістіна була дуже схожа; зняті у фотостудіях портрети її дядьків і тіток, бабусь і дідів; побачив фотографію однієї з вулиць у кварталі Раваль, якою йшов хресний хід, і фотографію лазень Святого Себастьяна на пляжі Барселонета. Мануель колекціонував старі поштівки Барселони й вирізки з журналів; на одній із них був зображений юний Відаль у дверях готелю «Флорида» на вершині гори Тібідабо, а на другій – теж він попідруч із якоюсь сліпучою красунею в одному із салонів казино «Равасада».
– Твій батько дуже шанував дона Педро.
– Він завжди мені казав, що ми всім завдячуємо йому, – відповіла Крістіна.
Я помандрував далі сторінками пам’яті бідолашного Мануеля, поки не натрапив на сторінку з фотографією, не схожою на всі інші. На ній була знята дівчинка віком вісім чи дев’ять років, яка йшла невеличким дерев’яним молом, що заходив углиб осяйної поверхні моря. Вона трималася за руку дорослого чоловіка в білому костюмі, чия постать була почасти обрізана рамкою. У кінці молу було видно маленький човен із вітрилом, а далі – нескінченний обрій, за який ховалося сонце. Дівчинкою, знятою зі спини, була Крістіна.
– Це моя улюблена, – прошепотіла Крістіна.
– Де її було знято?
– Я не знаю. Не пам’ятаю ні того місця, ні той день. І не певна, що цей чоловік – мій батько. У мене таке враження, ніби того моменту ніколи не існувало. Уже багато років тому я вперше побачила цю фотографію в батьковому альбомі й ніколи не могла зрозуміти, що вона означає. Так, ніби вона хоче мені щось сказати.
Я перегорнув іще кілька сторінок. Крістіна розповідала мені, хто є хто.
– Поглянь, це я в чотирнадцять років.
– Я бачу.
Крістіна подивилася на мене зі смутком.
– Ти про мене не думав? – запитала вона.
Я стенув плечима.
– Ти ніколи не зможеш мені простити.
Я далі гортав альбом, щоб не дивитися їй у вічі.
– Ти нічим не завинила переді мною, щоб я мав тобі прощати.
– Подивися на мене, Давиде.
Я згорнув альбом і виконав її прохання.
– Ти брешеш, – сказала вона. – А я про тебе думала. Я думала про тебе щодня, але думала й про те, що не маю права про тебе думати.
– Чому?
– Бо наші життя нам не належать. Ані моє життя, ані життя мого батька, ані твоє…
– Усе належить Відалеві, – сказав я з гірким смутком у голосі.
Крістіна повільно взяла мою долоню й піднесла до губ.
– Сьогодні ні, – прошепотіла вона.
Я знав, що втрачу її, як тільки мине ця ніч і біль та самотність, які терзали її зсередини, трохи вляжуться. Я знав, вона має слушність, і не тому, що казала
