самим поглядом, яким колись давно подивився на восьмирічного хлопчика, що прийшов до його книгарні весь у синцях і з вибитими зубами.
– Як ти почуваєшся, Давиде?
– Пречудово.
Семпере непомітно похитав головою й підвівся, щоб узяти щось на одній зі своїх полиць. Я побачив, що він узяв примірник моєї книжки. Він подав її мені разом із пером і всміхнувся.
– Надпиши її мені, будь ласка.
Коли я зробив дарчий напис, Семпере взяв книжку з моїх рук і поставив у почесну вітрину за прилавком, де він зберігав перші видання книжок, що не були призначені на продаж. То було особисте святилище Семпере.
– Немає потреби робити це, сеньйоре Семпере, – промурмотів я.
– Я роблю те, що мені хочеться робити, і тому, що маю таку нагоду. Ця книжка – шматок твого серця, Давиде. А тією своєю частиною, яка стосується мене, і мого також. Я поміщаю її між «Батьком Ґоріо» і «Сентиментальним вихованням».
– Це блюзнірство.
– Дурниці. Це одна з найкращих книжок із тих, які я продав за останні десять років, а я продав їх багато, – сказав старий Семпере.
Приязні слова Семпере майже не проникли крізь завісу того холодного й незворушного спокою, який почав опановувати мене. Я повернувся додому, ніби прогулюючись, дуже неквапно. А коли увійшов у будинок із вежею, то налив собі склянку води й коли став пити її в темряві, то зненацька зареготав.
Наступного ранку мені зробили два візити ввічливості. Першим з’явився Пеп, новий шофер Відаля. Він приніс послання від свого пана, який запрошував мене на обід у «Мезон доре». Це мав бути, безперечно, той самий святковий обід, який він обіцяв улаштувати для мене якийсь час тому. Пеп поводився якось скуто і, здавалося, хотів поїхати якомога швидше. Від його приязного, змовницького вигляду не залишилося й сліду. Він не захотів увійти в дім і чекав мене на сходовому майданчику. Він передав мені цидулку, яку написав Відаль, навіть не подивившись мені у вічі, і, як тільки я сказав йому, що прийду, поїхав, не попрощавшись.
Другий візит, через півгодини, привів до моїх дверей моїх видавців, які прийшли в супроводі кабальєро з похмурим обличчям і гострим поглядом, що відрекомендувався як їхній адвокат. Вигляд у цього грізного тріо був середній між трагічним і войовничим, тож не залишалося жодного сумніву щодо мети їхньої появи. Я запросив їх пройти на галерею, де вони посідали на софу зліва направо, у порядку зниження їхнього зросту.
– Може, чогось вип’єте? Келишок ціаністого калію?
Я не сподівався на посмішку, і я її не одержав… Після короткого вступу Баридо, який розповів про жахливі збитки, що їх зазнало його видавництво через провал роману «Кроки в небо», адвокат підбив короткі підсумки, заявивши мені прямим текстом, що якщо я не повернуся до роботи в шкурі Іґнатіуса Б. Самсона й не підготую рукопис «Міста проклятих» за півтора місяці, то видавництво позиватиме мене за порушення контракту, завдані збитки, шкоду й за щось там іще, за що саме, я вже не почув, бо на той час перестав слухати. Але не всі новини були поганими. Попри
