Раулю, – говорила вона добродушно. – Ти любив її, чи не так?
– Завжди… завжди. Та навіщо я їй був потрібен? Не говорімо про це. Вона померла… така виняткова, така сповнена жагучого життя…
Міс Слейтер була співчутливою жінкою. Вона продовжила розмову про щось інше. Леді дуже непокоїлася через Фелісію. З дівчиною стався незрозумілий нервовий зрив, і з тих пір вона поводилася дивно.
– Знаєш, – промовила міс Слейтер, мить повагавшись, – що вона вчиться грати на піаніно?
Я не знав і був дуже здивований це почути. Фелісія… учиться грати на піаніно! Я міг би прямо заявити, що та дівчина однієї ноти від іншої не відрізнить.
– Кажуть, у неї талант, – продовжувала міс Слейтер. – Я не можу цього зрозуміти. Я завжди вважала її… власне, Раулю, ти сам знаєш, вона завжди була дурненькою дівчиною.
Я кивнув.
– Вона деколи так дивно поводиться… Навіть не знаю, що думати.
Кілька хвилин по тому я увійшов у читальну залу. Фелісія грала на піаніно. Виконувала арію, яку співала Аннетт, коли я чув її в Парижі. Ви розумієте, мсьє, це мене дуже вразило. І тоді, коли вона почула, що я увійшов, зупинила гру й поглянула на мене: в очах насмішка та розум. На мить я подумав… Власне, не хочу говорити, що я подумав.
– Tiens![6] – сказала вона. – То це таки ви… мсьє Рауль.
Не можу описати те, як вона це вимовила. Для Аннетт я завжди був Раулем. Та Фелісія, відтоді як ми зустрілись уже дорослими, завжди зверталася до мене мсьє Рауль. Але те, як вона вимовила це зараз, було зовсім іншим… наче мсьє, з легким наголосом, було для неї кумедним.
– Що ж, Фелісіє, – збиваючись, вимовив я. – Ти сьогодні маєш зовсім інший вигляд.
– Справді? – відповіла вона. – Дивно це. Та не будь таким офіційним, Раулю… Вирішено, я називатиму тебе Раулем… чи ми разом не грались у дитинстві?… Життя створене для радості. Поговорімо про бідну Аннетт… ту, що померла й уже похована. Чи вона в чистилищі, я все гадаю, чи де?
І вона почала наспівувати уривок з пісні… не дуже мелодійно, та мою увагу привернули слова.
– Фелісіє! – закричав я. – Ти розмовляєш італійською?
– Чому б ні, Раулю? Можливо, я не така дурненька, якою прикидаюсь, – сміялася вона з моєї розгубленості.
– Не розумію… – почав я.
– То я тобі поясню. Я – хороша акторка, хоча ніхто цього не підозрює. Можу грати різні ролі… і роблю це дуже добре.
Вона знову розсміялась і вибігла з кімнати, перш ніж я її зміг зупинити.
Я знову її побачив перед тим, як піти. Вона спала в м’якому кріслі. Голосно хропіла. Я стояв, дивлячись на неї і зачаровано, і з огидою. Раптом вона прокинулася, здригнувшись. Її очі, невиразні й неживі, зустрілися з моїми.
– Мсьє Рауль, – механічно пробурмотіла вона.
– Так, Фелісіє, мені вже час іти. Зіграєш мені ще раз перед тим, як я піду?
– Я? Грати? Ви наді мною жартуєте, мсьє Раулю.
Подумати тільки! (
