але вона не цікавилася тим, як молода пара ледь зводить кінці з кінцями. Від самого початку я зрозумів, що вона сприйняла як аксіому те, що ми з Ромейн не ладимо й живемо окремо. Містере Мейгерн, мені були дуже потрібні гроші, задля дружини. Я нічого не сказав, дозволяючи старенькій думати, як їй подобалося. Вона вела мову про те, щоб усиновити мене. Мови про шлюб ніколи не було – це, певне, просто бурхлива уява Дженет.
– Це все?
– Так, це все.
Чи пролунала у словах тінь сумніву? Адвокат гадав, що так. Він устав і протягнув руку.
– До побачення, містере Воул.
Він подивився на змарнілого молодого чоловіка й раптом імпульсивно сказав:
– Попри те, що низка фактів проти вас, я вірю у вашу невинність. Сподіваюся, що зможу це довести та повністю зняти з вас підозри.
Воул посміхнувся.
– Побачите, що з алібі все гаразд, – весело сказав він.
І цього разу Воул не помітив, що адвокат не відповів на його репліку.
– Багато в чому це залежить від свідчень Дженет Маккензі, – сказав містер Мейгерн. – Вона ненавидить вас. Цього не приховаєш.
– Чого б це їй ненавидіти мене? – запротестував юнак.
Виходячи, містер Мейгерн тільки похитав головою.
– А тепер до місіс Воул, – мовив він про себе.
Його дуже турбувало те, як усе йде.
Воул жив із дружиною в скромному старому будиночку неподалік від Паддінгтон Грін. До цього дому й попрямував містер Мейгерн.
Подзвонив – і кремезна нечепурна жінка, мабуть, прибиральниця, відчинила йому двері.
– Місіс Воул уже повернулася?
– Годину тому. Але не знаю, чи вона вас прийме.
– Передайте їй мою візитну картку, – спокійно сказав містер Мейгерн. – Я переконаний, що мене прийме.
Жінка недовірливо подивилася на нього, витерла руки об фартух і взяла картку. Затим зачинила двері перед його носом, залишивши стояти на порозі.
Проте, коли через кілька хвилин вона повернулася, її поведінка трохи змінилася.
– Проходьте, будь ласка.
Вона провела його в крихітну вітальню. Містер Мейгерн саме з цікавістю розглядав картину на стіні, коли раптом побачив перед собою високу бліду жінку, яка так тихо увійшла, що він і не почув.
– Містер Мейгерн? Ви адвокат мого чоловіка, еге ж? Повернулися від нього? Будь ласка, сідайте.
І тільки коли жінка заговорила, він зрозумів, що вона не англійка. Тепер, роздивившись її ближче, Мейгерн побачив високі вилиці, густе синювато-чорне волосся й випадкові легкі рухи рук, що видавали в ній чужоземку. Дивна жінка, дуже спокійна. Така спокійна, що викликала занепокоєння. Одразу ж адвокат зрозумів, що він зіткнувся з тим, чого не розумів.
– Шановна місіс Воул, – почав він, – не варто падати духом…
Він замовк. Очевидно, що Ромейн Воул не мала ані найменшого наміру занепадати духом. Вона була повністю незворушна та зібрана.
– Будь ласка, розкажіть мені все, – сказала
