таких обставин…
– За таких обставин я планую покластися тільки на себе.
Він стривожено дивився на неї.
– Але, шановна місіс Воул, ви надто перенервувалися. Така відданість чоловікові…
– Даруйте…?
Адвокат здригнувся від гострого тону її голосу. Він повторив нерішуче:
– Така відданість чоловікові…
Ромейн Воул повільно кивнула, та ж дивна посмішка трималася на її вустах.
– Він сказав вам, що я віддана йому? – спокійно запитала вона. – О, так, звісно. Чоловіки такі дурні! Дурні… дурні… дурні…
Ураз жінка зіп’ялася на ноги. Усі емоції, які досі адвокат відчував в атмосфері, тепер зосередились у її тоні.
– Я ненавиджу його! Кажу вам, я ненавиджу його, ненавиджу, ненавиджу! Хотіла б я побачити, як його вішатимуть на шибениці.
Адвокат відсахнувся від неї та прихованого гніву в її очах.
Вона на крок наблизилася до нього та нестямно продовжувала:
– Можливо, я таки побачу це. Припустімо, я повідомлю вам, що того вечора він повернувся не о дев’ятій двадцять, а о десятій двадцять. Він каже, що нічого не знав про гроші, які мав успадкувати. А я, припустімо, скажу, що знав, що розраховував на них і скоїв убивство, щоб їх отримати. А якщо я скажу вам, що, повернувшись додому того вечора, він зізнався в убивстві? Що на його пальті була кров? Що тоді? Припустімо, що в суді я піднімусь і скажу все це?
Її очі, здавалося, кинули йому виклик. Адвокат із зусиллям затамував дедалі сильніше обурення й намагався говорити розважно:
– Вас не попросять свідчити проти власного чоловіка…
– Він мені не чоловік!
Ці слова були вимовлені так швидко, що Мейгерн подумав, що не розчув їх.
– Даруйте, я…
– Він мені не чоловік.
Запала така насичена тиша, хоч мак сій.
– Я була актрисою у Відні. Мій чоловік – живий, але зараз у лікарні для душевнохворих. Тому ми з Леонардом не могли одружитися. Тепер я щаслива з цього.
Вона з викликом кивнула.
– Скажіть мені тільки єдине, – мовив містер Мейгерн. Він зумів залишатися холодним і байдужим, як зазвичай. – Чому ви так налаштовані проти Леонарда Воула?
Вона захитала головою, злегка всміхнувшись.
– Так, ви хочете знати. Але я не скажу. Збережу свою таємницю…
Містер Мейгерн сухо кашлянув і підвівся.
– Схоже, немає жодних підстав продовжувати нашу розмову, – зауважив він. – Я зв’яжуся з вами, коли переговорю зі своїм клієнтом.
Вона підійшла ближче до нього, її прекрасні темні очі зустрілися з його очима.
– Скажіть, тільки щиро, – мовила вона, – коли ви прийшли сюди сьогодні, ви справді вірили, що він невинний?
– Так, – підтвердив містер Мейгерн.
– Бідолашний… – розсміялася вона.
– Я й досі вірю в це, – закінчив
