промінь надії вказував на гультяя-племінника, який давно колись лестощами і погрозами виманював у тітки різні суми грошей. Дженет Маккензі, як дізнався адвокат, завжди була прихильною до цього молодого чоловіка й не переставала відстоювати його права перед господинею. Здавалося цілком можливим, що саме племінник зустрівся з міс Френч, коли пішов Леонард Воул, тим паче, що в старих лігвах він тепер не з’являвся.
Розслідування інших версій не дало результату. Ніхто не бачив, як Леонард Воул заходив до свого будинку чи виходив з дому міс Френч. Жодного свідка того, як хтось інший заходив до будинку в Криклвуді чи виходив з нього. Усі розпитування були марними.
А ввечері напередодні слухання містер Мейгерн отримав листа, який спрямував його думки в зовсім новому напрямку.
Лист принесли з вечірньою поштою. Безграмотні каракулі нашкрябані на звичайному папері та вкладені у брудний конверт з криво наклеєною маркою.
Містер Мейгерн прочитав двічі лист, перш ніж зрозумів його суть.
Шановний сер,
Ви той юрист, що найнятий для того молодого мужика. Як хочете, шоб та мальована лахудра-чужоземка показала, шо вона – то торба брехні, то придіть нинька за адресом: район Степні, зйомні квартири Шоу, 16. З вас двісті фунтів. Спитайте міс Моґсон.
Адвокат знову перечитав це дивне послання. Звичайно, це могла бути пастка, та коли він добре поміркував, то утвердився в думці, що лист справжній і що це єдина надія ув’язненого. Свідчення Ромейн Гайлґер повністю нищили його клієнта, а лінія, якої збирався дотримуватися захист (свідченням жінки, яка відкрито провадить аморальний спосіб життя, не можна довіряти), у кращому випадку була слабенькою.
Містер Мейгерн усе вирішив. Його обов’язок – урятувати клієнта всіма можливими засобами. Він повинен піти за тією адресою.
Адвокатові було непросто втрапити в те місце, але зрештою він знайшов напівзруйновану халупу у смердючих нетрях, і, коли запитав про міс Моґсон, його спрямували до кімнатки на третьому поверсі. Він постукав у двері, але ніхто не відповів. Тоді постукав знову.
Після другого стуку всередині почулося човгання, двері обережно ледь прочинилися, і з кімнати визирнула зігнута постать.
Раптом жінка – а то була жінка – захихотіла й відчинила двері ширше.
– То ти, любчику, – сказала вона хриплим голосом. – Нікого сюди не привів, га? Не дуриш мене? Добре. Можеш зайти… можеш зайти.
З деяким побоюванням адвокат переступив поріг невеликої брудної кімнати, у якій палахкотів газовий ріжок. У кутку стояло засмальцьоване незастелене ліжко, поруч – простий сосновий стіл і два хиткі стільці. Нарешті містер Мейгерн добре роздивився мешканку цього злиденного приміщення. Це була жінка середнього віку, згорблена, з кучмою нечесаного сивого волосся й шарфом, що тісно огортав обличчя. Помітивши, що адвокат розглядає її, вона знову зайшлася тим дивним беззвучним смішком.
– Цікавишся, чому я приховую свою красу, любчику? Хе-хе-хе. Боїшся, що спокусишся? Зараз
