точно.
– От завів. – Полинін розтягнув губи в усмішці, хоча очі не сміялися, далі кололи наскрізь. – Матимемо в цих краях інше місцеве населення, і то дуже скоро. Поговори з Орловим якось, випийте разом, багато розкаже. З вересня тут, на нього, кажуть, бандери вже персонально полюють. А люди завжди тягнуться до тієї влади, яка припиняє війну. Радянська – за мирне життя, відбудову й розбудову. Хто цього не розуміє – ворог. Чи ти пропонуєш інший шлях роботи з народом?
– У деяких випадках треба більше лояльності. Тут специфіка не така, як у регіонах, де служив раніше.
– Упертий. Ну, теж непогано. Значить, будеш уперто виявляти ворогів і наводити лад. Маєш завдання: до завтра склади план оперативних заходів, покажеш мені. Утягуйся, утягуйся активніше. Вільний.
Козирнувши, капітан чітко, по-військовому повернувся, до виходу рушив стройовим кроком.
– Нечаєв.
Зупинився, завмер, повернувся. Дивиться прямо.
– І подумай про того, хто називає себе Східняком.
– Коломієць Максим?
– Він самий. Говорили про нього, та й матеріальчик підібрали. Не місцевий же. А популярний. Пшик. Летить твоя теорія, психолог…
Уперше Федір Полинін почув про хорунжого Східняка наприкінці лютого.
Тоді ж йому особисто вдалося завербувати Михайла Голяка. Сталося це, як часто трапляється в його роботі, випадково. Коли заступив на посаду, отримав від попередника своєрідний спадок – капітана Орлова. Його тут за очі називали шаленим, і керівництво віднедавна давало йому накази заднім числом, на паперах. Орлов сам знав, чого від нього вимагають. Звітував про виконання, ставлячи Полиніна до відома: має інформацію, оперативно відреагував, усе зробив, затримано стільки, ліквідовано стільки. Керована ним група показувала найкращий результат по всій області, тож Орлова не чіпали, багато на що заплющуючи очі.
Шалений мав на всі свої дії карт-бланш та індульгенцію водночас.
Саме Орлов, не бажаючи того, змусив Голяка з’явитися з повинною.
На той час його, як того вимагали інструкції, не чіпали. Тих, хто виходив із лісу та складав зброю, відгукуючись на обіцяну амністію, попервах не викликали на допити. З’ясувавши особу й перевіривши, що ця людина – та, за кого себе видає, її реєстрували, потім видавали документи й лишали в спокої. Звісно, тримали під негласним наглядом.
Проте частина тих, хто здавався, справді була втомлена війною. Чоловіки хотіли працювати й турбуватися про родини. Нелегальне життя вимотувало нерви навіть тим, кого вважали стійкими й незламними бійцями. Тож не дивно, коли вони, відіспавшись у теплих помешканнях на сухих ліжках, починали шукати служби, яка гарантувала харчовий пайок, статус і яку не яку стабільність.
Можна лишатися в селах і там працювати у відроджених колгоспах. Але це – смертний вирок, і рано чи пізно
