скажи всім тут: треба сидіти, де посадили, і чекати, поки завтра вас поведуть далі. Там отримаєте новий наказ.
– Нам ніхто не має права наказувати.
Чотар відчув на собі погляд Цвяшка. Зиркнув на нього – Степан криво посміхнувся й для чогось підморгнув. Потім кивнув уперед, закликаючи стежити за розвитком подій. А старшина тим часом закляк, немов отримав раптовий удар чимось сильним по голові. Перетравив почуте й нарешті промовив:
– У мене наказ таких, як ти, розумнику, не чіпати. Бо не можна налаштовувати проти влади громадян, на яких влада повинна спиратися. Тільки ж я порушу наказ, і нічого мені за це не буде.
– Підстава?
– Га?
– Питаюся – на якій підставі ви порушите наказ. Самі ж чули, ось перед вами старший сказав – ми ще не присягнули. Тому, згідно із законом, поки вважаємося цивільними. Нічого такого проти влади жоден із нас не говорив і тим більше – не робив. Бо таких знають, і забирають не у ваше військо. Значить, якщо ми не заарештовані, наказам можемо не коритися.
Поки Антонюк говорив, старшина поволі отямився. Пістолет не заховав, але почав ним гратися, крутячи й злегка підкидаючи в руці. Коли Яків замовк, старшина гмикнув, знову сплюнув, тепер уже – у бік невдоволеного.
– Ти, мужик, не розумний. Помилився я. Ти – дурило. І всім тут показуєш дурний приклад. Хіба забув – війна! А я на території збірного пункту представляю твою законну владу. Це значить, Яків Антонюк, я тебе, як військовий і представник влади, можу розстріляти, навіть якби ти був без ноги й тебе б не брали в армію. Причин – мільйон.
– Капітан перед вами говорив…
– Мовчати! – перервав старшина. – Не капітан, а товариш капітан! І мало що й кому він говорив! Де ти тут капітана бачиш? Його не буде, усі питання до мене! А я тобі все сказав! Тебе, – він тицьнув на Якова дулом, – і будь-кого хто завгодно може розстріляти за найменшу непокору! Хіба ти не зрозумів досі: під час війни непокора владі прирівнюється до зради? Коли ти вже таке теля, то я ось усе розтовк. І тобі, і всім іншим. Питання!
Над головами зависла тиша.
– Я тутешній, – промовив Антонюк глухо. – Он там моя жінка з дітьми. І то все жінки з нашого села. Вони їсти принесли. Де тут порушення? Хіба не можуть передати?
Старшина озирнувся на мовчазний жіночий гурт, наче ось щойно побачив, потому повернувся назад, крекнув:
– Чому – не можуть? Можуть. Але не положено.
Гордий із самого себе, він розвернувся до жінок усім корпусом. Автоматники розступилися, ніби так його було гірше видно. Заховавши пістолет у кобуру, старшина повторив, тепер уже для інших глядачів:
– Чули все? Не положено. Ідіть по хатах. І дітвору сюди більше тягати не треба.
У жіночому гурті мов бджоли загули.
– Права не маєте! – вигукнула одна з жіночок. – Вони не арештовані!
– Та навіть арештованим побачення дозволяють і передачі, хіба забула! – пролунало у відповідь.
– У
