забіг.
– А тобі наче це до душі. Ну, що зловили мене й боки нам’яли.
– Дурило. – Чотар відкусив шматок картоплини.
– Ти сильно вумний, як вутка. – Цвяшко висипав біля себе яєчні лушпайки, навернув зверху носаком чобота землі. – Хоча… Може, і мудрий. Я тут чув, можуть завтра пропонувати записуватись у самооборону. Місцеву. Залізно на фронт не поженуть.
– «Яструбки»?
– Отож. Хочеш – давай.
– Мо’, з тобою вдвох? До пари?
Степан куснув яйце непошкодженим краєм рота, обережно прожував, знову скривився. Мирон після короткої паузи шарпонув його за лікоть.
– А може – той? Завтра рано рвонемо?
Цвяшко закашлявся від несподіванки, ледь не вдавившись. Чотар постукав його по спині.
– Чого ти?
– Нічого. – Степан перевів подих.
– Злякався?
– Краще скажи, чого це раптом надумався. Сидів собі тихенько – і мов з дуба впав: гайда, мовляв, разом. Чому я маю тобі довіряти? Ти хто такий узагалі?
Мирон знітився. Це вже скидалося на допит – після повернення комуністів його викликали до районного управління НКВС. Навіть переночував у камері, де досвідчені люди заспокоїли: було б щось, відразу б забрали в область і говорили б інакше. А так для порядку допитували всіх без винятку, хто пережив німців і лишився живий, не примкнувши до жодного підпілля, хоч більшовицького, хоч повстанського, і не воюючи ані за червоних, ані за українських партизанів.
Та аж тепер Чотар мав зрозумілу для себе відповідь на подібні питання.
Ще рік тому можливо було лишатися нейтральним. Ані за тих, ані за сих, сам за себе, чим Мирон потайки пишався, хоч уголос намагався не говорити. Нині ж Степан Цвяшко, якого він до сьогодні знати не знав, заганяє в кут, пропонуючи зробити, нарешті, вибір.
– Підсів – значить, довіра є. А в мене тут родичі. Як удасться втекти – їм попаде. Але якщо не вдасться, уже за тиждень мені дадуть автомат. – Чотар стишив голос, від цього сказане звучало лиховісніше, немов тяжкий вирок. – І будемо ми, як оцей рязанський Ваня Яблочков. Тільки воно, бач, дурне. Тисне на гашетку й не думає. А ти маєш думати, як не крути. Цей без наказу пальнув, з переляку. Тобі накажуть стріляти в жінок і дітей. Перед цим присягу складеш. Ну, що робитимеш?
– Ішов би ти в дупу, – видихнув Цвяшко. – Без тебе знаю. Але й тікатиму сам.
– Я піду, куди скажеш. Тільки ти, Степане, уже там. І всі, кого тут зібрали.
– Давно змикитив?
– Так казав же – недавно. Аби раніше склав, що до чого, давно б у ліс подався. Та й тепер не пізно.
Чотар, швидко роззирнувшись навсібіч, повернувся до Цвяшка, видихнув у лице, заводячись:
– Хочеш іще? Питав мене, у чому річ? Я тобі скажу. Навіть не в родичах. У багатьох, хто по лісах ховається та із совєтами воює, рідні живуть собі, й не чіпає їх ніхто. Хай до часу. Тільки ж усіх однаково не вивезуть звідси. Ну не буває такого! Знаю, куди йти, кого шукати, до кого постукати, аби заховали. Далі – що?
