дня мій тезко Володя ошелешив – його сусід згоден продати останнє щеня за три рублі.
Три рублі! То для учня сільської школи була майже фантастична сума.
Тато на мої слова про те, що можна купити собаку, страшенно обурився:
– Що? За щенюка давати цілих три нових рублі! Заробиш, тоді й купуй.
Слова ці запали у свідомість, і я почав заробляти гроші. Сказав своєму тезкові, що гроші незабаром будуть, а він повідомив, що сусід згоден не продавати останнього песика, трохи почекає.
Гроші можна було зібрати, тільки економлячи. Це я і почав успішно робити. Обходився без шкільного сніданку, на який давали копійки. Кожного тижня в суботу нас водили до клубу на кіно. Я героїчно відмовлявся від нього, хоч мало не плакав. Але «песячий бюджет» щотижня поповнювався ще десятьма копійками. У нашому селі був молокозавод, на якому виготовляли смачнюче морозиво. І мама час від часу тицяла на нього черговий п’ятак, себто п’ять копійок. Гроші поступово збиралися. А тут ще однокласник позичив цілих піврубля, і бабуся дала трохи копійок. Коли я сказав своєму тезці, що є вже два з половиною рублі, він пообіцяв поговорити з сусідом, щоб той знизив ціну. Поговорив, і ціна впала. Який же я був довірливий, дурний і наївний! Той перешпинський Володя, здається, ще й наш далекий родич, елементарно розвів мене, як останнього малого лоха, про що я довідався вже дорослим. Песик, як виявилося, ще й скалічений, нікому, окрім мене, не був потрібен, зокрема й тому дядькові-хазяїну. Утім, не будемо судити мого тезку. Пізніше він загинув на заробітках в Росії, рятуючи російську дівчинку, котра тонула в річці.
А тоді ми пішли з ним у сусіднє село. Там Володя взяв гроші й велів почекати. Незабаром він повернувся з маленьким рудуватим собачкою. Песик вертів хвостиком і дивився довірливо і, як мені здалося, прохально. Я на шнурочку повів його в наше село.
Незабаром я помітив, що песик, якого вже кликав Бобиком, на честь того першого, зниклого чи викраденого, накульгує. А коли переводив його через місток на лісовій річечці, Бобик втрапив лапою між стовбурці, з яких складався місток, і після цього взагалі не міг іти. Довелося нести його на руках, часто відпочиваючи.
Удома тато, коли побачив, яке нещастя я приволік додому, підняв неабиякий хай, обізвав негарними словами, а оглянувши Бобика, констатував, що, очевидно, ще в ранньому собачому дитинстві він зламав лапу, яка неправильно зрослася, і пес на все життя буде калікою. Наказав викинути його геть. Я, звичайно, в плач і став запевняти, що песик видужає. Мене підтримали мама і молодший братик Іванко. Тато змилосердився і дав тиждень на собаче видужування.
І сталося щось схоже на диво. Бобик через кілька днів перестав кульгати. Дзявкав, коли у двір заходив хтось чужий. З нього виріс гарний, а головне, дуже розумний пес. Незабаром стало зрозуміло, що в ньому є сліди вівчарки. Наше село, як і сусіднє, розташоване неподалік кордону. На заставах були службові собаки. Коли відслужували строк, їх віддавали у села, де вони й ставали
