ніхто не знає, де він був, доки не показався тут і не зробив те, що зробив. Я думаю, вештався собі десь. Якщо тобі дійсно цікаво, можеш поритися в газетах, вони в тюремній бібліотеці є. Їх ще до наступного тижня не перевозитимуть. – Тут він не стримався й вишкірив зуби в посмішці. – Але муситимеш слухати, як твій друзяка там нагорі пихкає і стогне.
– Все одно зазирну, – сказав я. І під вечір того дня так і зробив.
Бібліотека розташовувалася в задній частині будівлі, яку мали перетворити на тюремну автомайстерню – принаймні задум був такий. Я підозрював, що це хтось вирішив собі руку нагріти. Але був розпал Великої депресії, і свої підозри я тримав при собі. Так само я мав би тримати рота на замку й не заїдатися з Персі, але бувають такі моменти, коли чоловік просто не здатен стулити рота. Найчастіше язиком чоловік наживає собі більше неприємностей, ніж прутнем. Автомайстерню так і не відкрили – наступної весни сама в’язниця переїхала за шістдесят миль далі, до Брайтона. Ще більше темних оборудок, так я гадаю. Ще хтось собі кишені напхав. Але що мені з того?
Адміністрацію перевели в новий корпус на східному боці подвір’я; лазарет саме перевозили (в чию селюцьку довбешку стрелила ідея влаштувати лазарет на другому поверсі – ще одна велика загадка життя); бібліотеку ще недоукомплектували, хоч вона й так ніколи не могла похвалитися великим комплектом, і того дня вона стояла порожня. Стара будівля була задушливою коробкою, обшитою вагонкою, яку з обох боків затискали блоки А та В. З їхніх туалетів усе стікало до неї, тож навколо будівлі завжди витав ледь відчутний сморід сцяк, і це була чи не єдина слушна причина для переїзду. Приміщення бібліотеки було Г-подібним і не набагато більшим за мій кабінет. Я пошукав очима вентилятор, але їх усі забрали. Усередині було сто градусів[13], не менше. Сідаючи, я відчув, як розливається пахом гарячий біль. Наче хворий зуб озвався. Я розумію, що це нісенітниця, з огляду на те місце, про яке ми зараз говоримо, але це єдине, з чим я можу те відчуття порівняти. Під час відливання (а саме це я зробив перед тим, як піти в бібліотеку) та відразу після нього ставало стократ гірше.
Одна людина там усе-таки була – миршавий старий активіст Ґіббонз. Він дрімав у кутку з розгорнутим на колінах романом про Дикий Захід і насунутим на очі капелюхом. Спека його не турбувала, втім, як і стогони, гуркіт і зрідка – матюки з лазарету на горішньому поверсі (там мало бути градусів на десять спекотніше, і я сподівався, що Персі Ветмор насолоджується). Я старого теж не потривожив, просто пішов до короткого відрогу літери Г, туди, де тримали газети. Думав, що їх могли забрати разом із вентиляторами, хай там що казав Дін. Але газети були на місці, і знайти в них усе у справі близнючок Деттерик було досить легко; новини про них незмінно друкували на перших сторінках із дня скоєння того злочину в червні аж до самого судового процесу в кінці серпня – на початку вересня.
Уже зовсім скоро я геть забув і про спеку, і про гуркіт на другому поверсі, і про хропіння старого Ґіббонза. Думка про тих маленьких дев’ятирічних дівчаток, з їхніми пухнастими білявими голівками та чарівливими усмішками, близнюків Боббсі,
За Фаренгейтом; близько 38° за Цельсієм.
