розпал жахіття, коли вони розмахували молотом кошмару, наче демони в кузні.
– Тут усю ніч дуже світло, – запевнив я. – Половина лампочок уздовж Милі горять із дев’ятої вечора до п’ятої ранку. – І тут я зрозумів, що він поняття зеленого не має, про що я йому говорю. Він не відрізнить Зеленої милі від міссісіпської грязі. Тому я показав пальцем. – У коридорі.
Коффі полегшено кивнув. Я не був певен, чи він розуміє, що таке коридор, але лампочки на 200 ватів у заґратованих плафонах йому було добре видно.
А тоді я зробив таке, чого доти ніколи не робив із жодним в’язнем. Я простягнув йому руку. Досі не знаю, чому. Може, так подіяло те, що він про світло спитав. Гаррі Тервілліґер, повірте мені на слово, аж закліпав. Мою руку Коффі взяв напрочуд обережно, і майже вся вона зникла в його руці. І на тому було все. У мою вбивчу пляшку залетіла ще одна нетля. Ми закінчили.
Я вийшов із камери. Гаррі зачинив розсувні ґрати й замкнув на обидва замки. Коффі ще кілька секунд постояв на тому ж місці, так, мовби не знав, що робити далі, а тоді сів на ліжко, зчепив гігантські руки між колінами й похилив голову, наче сумував чи молився. А потім промовив щось своїм дивним, майже південним голосом. Я розчув усе абсолютно чітко. І хоча на той час я не знав, що він скоїв (щоб годувати чоловіка й доглядати, доки не настане час сплачувати борг, вам не потрібно знати про його злочини), та все ж по спині пробіг холодок.
– Начальнику, було вже не помогти, – ось що він сказав. – Я пробував усе повернути, але було запізно.
3
– Ти собі нажив проблем із Персі, – зауважив Гаррі, коли ми йшли коридором до мого кабінету. Дін Стентон, мій ніби як другий заступник (насправді в нас таких посад не було, хоча Персі, коли б його воля, вмить би це виправив), сидів за моїм письмовим столом і робив те, до чого в мене ніколи не доходили руки, – вписував нові дані в справи. Коли ми зайшли, він ледь глянув на нас, тільки поправив кінчиком великого пальця окуляри на носі та знову з головою поринув у паперову роботу.
– У мене з цим дятлом проблеми ще з того самого дня, як він тут з’явився, – сторожко відповів я, відтягуючи штани від паху й кривлячись. – Ти чув, що він кричав, коли вів коридором того здоровила?
– Як же не чути, – мовив Гаррі. – Я ж там був.
– Я в нужнику сидів і дуже добре чув. – Дін підтягнув до себе аркуш паперу, подивився крізь нього на світло, що й мені стало видно кружальце від кави поряд із надрукованим текстом, і вкинув його в кошик для сміття. – «Мрець іде». Десь, видно, вичитав у тій своїй макулатурі, без якої жити не може.
Швидше за все, так. Персі Ветмор обожнював читати «Арґосі», «Стеґ» і «Чоловічі пригоди»[12]. Там у кожному номері, здавалося, друкували оповідку про в’язницю, і Персі, наче дослідник, що провадить наукову роботу, жадібно поглинав їх усі. Враження складалося таке, що він шукає вказівок, як діяти на роботі, й думає, що інформація про це міститься в тих журналах. Він прийшов до нас працювати одразу по тому, як ми вколошкали Ентоні Рея, убивцю з
«Argosy», «Stag», «Men’s Adventure» – американські журнали, що належать до категорії жовтої преси.
