– запитав він.
– Ти мене чув? – запитала вона.
– Авжеж.
– Що я сказала?
– Що нам час іти.
– Ти правильно почув, – підтвердила вона. – Доктор Доля завжди ходить у масці. Через свої шрами.
– Шрами?
– Так, через шрами, які він дістав під час лабораторного експерименту.
– А чому шрами вимагають від нього носити маску?
– Бо він хоче прикрити їх, – каже вона. – Він думає, що вони бридкі.
– А чому він думає, що вони бридкі?
Вона задивилася, як падає світлий помаранчевий листок.
– Бо вони змінюють його зовнішній вигляд, – сказала вона. – Люди іноді не хочуть, щоб їхній вигляд змінювався.
– Мені не здається, що шрами бридкі.
Коли він сказав цю фразу, гострий, гучний звук пролунав над лісом. Два виляски, потім ще кілька. Так наче десь вибухнули балони. Або феєрверк. Вона спробувала уявити собі, що хтось може робити в зоопарку, утворюючи такі виляски. Щось пов’язане зі святкуванням Гелловіна? Вони повсюди увімкнули ліхтарі – не тут, у лісовій зоні, але скрізь над популярними стежками – то, може, десь полетів трансформатор? Десь на будівництві хтось працює відбійним молотком?
Пролунав іще виляск. Іще й іще. Надто гучно для балонів, надто низька частотність для відбійного молотка.
Пташки мовчали, але листя осипалося з дерев.
Лінкольн анітрохи не стривожився.
– Чи можу я застосувати свого Бетмена для Доктора Долі? – запитав він. – Він одягнений у чорне. Чи можеш ти пошити йому маску відповідного кольору?
– Звичайно, – відповіла Джоан.
– А з чого ти її зробиш?
– З фольги, – запропонувала вона.
Білочка вистрибнула на накривку сміттєвого бака, й Джоан почула, як вона пошкреблася, перебігши на дерево.
– А що ми зробимо з шарфами? – запитує Лінкольн.
Вона подивилася вниз на нього.
– З шарфами? – перепитала вона.
Він кивнув головою. Вона кивнула йому у відповідь, обмірковуючи його слова. Вона намагалася розшифрувати роботу його мозку: це є часткою її материнської турботи, яка тішила її все більше, що вона не знала про її існування. Розум сина був складний та унікальний, він створював свої власні світи. Уві сні він іноді вигукував цілі речення – «Я не піду сходами!» – й існували вікна в його внутрішній структурі, проблиски, але вона ніколи реально не знатиме всього, й це найбільше збуджувало її. Він був окремим створінням, таким як і вона.
Шарфи. Вона намагалася розв’язати цю загадку.
– Ти говориш про шарфи на його обличчі?
– Так. Про ті, які він вважає бридкими.
Вона засміялася.
– Розумієш, я казала «шрами», як отой, що його ти бачив у тата на руці, там, де він ошпарився окропом у дитинстві. Або сліди на моєму коліні, які з’явилися там, коли я впала.
– Он
