веселий розпач, що дозволив упізнати її як бабусю. – Ходімо далі.
Двоє білявих дівчаток, безперечно сестри, теж з’явилися на видноті, й бабуся нахилилася й віддала черевичок меншій дівчинці. Її волосся було заплетене в кіски, й вона здавалася меншою, ніж Лінкольн.
– Нам треба поспішати, – сказала бабуся, натягуючи гумову сандалю на маленьку ніжку.
Потім вона випросталася.
Менша дівчинка щось промовила, надто тихо, хоч вони тепер перебували за кілька футів одна від одної. Кілька мух ударилися об акваріумне скло.
– Я тебе роззую, коли ми сядемо в машину, – сказала бабуся, відсапуючись.
Вона ступила крок, хитаючись, але тримаючи за руки обох дівчаток. Вони зиркнули на Лінкольна, але жінка швидко потягла їх уперед.
– Це їхня бабуся, – повідомив Лінкольн, несподівано зупиняючись, досить раптово, щоб смикнути Джоан за руку.
– Я теж так думаю, – прошепотіла вона.
Джоан подивилася на старшу жінку – вона відчула в повітрі хімічний запах, запах парфумів, що нагадав їй про місіс Меннінг, яка в останній день у школі в шостому класі подарувала їй, і нікому іншому, книжку під заголовком «Острів голубих дельфінів», але жінка та її онучки вже пішли, зникнувши за поворотом акваріума.
– Якби я мав бабусю, вона була б схожою на цю? – запитав Лінкольн.
Останнім часом він зациклився на дідусеві й бабусі. Джоан сподівалася, що ця примха швидко помине, як і всі інші його забаганки.
– Ти маєш бабусю, – сказала Джоан, знову підштовхуючи його вперед. – Матір твого тата. Вона була в нас на Різдво, пам’ятаєш? Вона лише живе далеко. Нам треба поспішати, мій любий.
– У деяких людей є й бабусі, й дідусі. Я маю тільки одну бабусю.
– Ні, ти маєш аж трьох. Забувся? Тепер поквапмося, а то вскочимо в халепу.
Магічні слова. Він кивнув й прискорив ходу, обличчя в нього було серйозне й рішуче.
І тут пролунав ще один виляск, гучніший і ближчий, аніж раніше, – потім у повітрі пролунало їх іще з десяток. Вона подумала, це щось пов’язане з гідравлікою.
Вони підійшли до ставка – найбільшого в зоопарку, розмірами майже з озеро – і вона помітила, як на воді промайнули лебеді. Стежка роздвоїлася: права гілка мала провести їх навколо далекої сторони басейну, крізь ділянку африканських тварин, але ліва швидше приведе їх до виходу. Вона побачила зелений і червоний зблиск папуг попереду, напрочуд спокійних. Їй подобався цей невеличкий острів посеред забетонованої землі – обкладений цеглою басейн із зарослими травою берегами й високими деревами – це їхня перша й остання зупинка, фінальний ритуал кожного візиту.
– Ану спробуй наслідувати голос папуги, – сказала вона йому.
– Мені немає потреби пробувати, – відповів малий. – Я лише хочу побачити страхопудів.
– Ми подивимося на них під час ходьби.
Довгий
