на моніторі після натискання клавіші. «Фроммер каже хлопцю: “Давай ще раз!” Хлопець знову тисне на “Enter”. І всі кивають. Тоді вже була п’ята вечора. Ринок закрився, нічого не відбувалося. А він усе торочить: “Господи Боже, це відбувається в реальному часі!” А я, такий, думаю: “Трясця, що тут коїться?”» – згадує Бред. Він тоді вирішив: «Цей чоловік, який щойно продав нам платформу для електронного трейдингу, або не розуміє, що ця демонстрація технічної майстерності просто абсурдна, або навіть гірше – гадає, що ми цього не розуміємо».
На той час, майже в ту саму мить, як Джеремі Фроммер цілком і повністю ввійшов у Бредове життя, фондовий ринок США став поводитись дивним чином. До того як RBC придбали цю найсучаснішу фірму електронного трейдингу, комп’ютери Бреда працювали справно. А тепер вони раптом працювати припинили. Поки його не змусили користуватися технологіями Carlin, він довіряв трейдинговій інформації на своїх моніторах. Коли вони показували, що 10 тисяч акцій Intel продаються за ціною $ 22 за штуку, це означало, що він може купити 10 тисяч акцій Intel по $ 22 за штуку. Треба було просто натиснути кнопку. Але навесні 2007-го, коли монітори відображали інформацію про 10 тисяч акцій Intel по $ 22 за штуку і Бред натискав на клавішу, пропозиція зникала. Протягом усіх семи років своєї трейдерської кар’єри він міг поглянути на екран і побачити стан фондового ринку. Тепер ринок на його моніторах став ілюзією.
То була серйозна проблема. Головним завданням Бреда було виступати посередником між інвесторами, які прагнули купити або продати акції у великих кількостях, і відкритими ринками, де обсяги операцій були меншими. Скажімо, якийсь інвестор бажав продати 3 мільйони акцій IBM одним пакетом, а на ринку був попит тільки на 1 мільйон. Бред купував усі акції, одразу ж продавав мільйон, а потім упродовж двох годин майстерно розподіляв решту 2 мільйони. Якщо він не знав реального стану ринку, то не міг оцінити такий великий пакет акцій. Колись він створював на ринку ліквідність, але тепер інформація, яку видавали монітори, зменшувала бажання цим займатися. Бред не міг оцінити ринкові ризики, тож не так охоче перебирав їх на себе.
У червні 2007 року проблема стала занадто серйозною, щоб її ігнорувати. Компанія з виробництва електроніки в Сингапурі під назвою Flextronics оголосила про свій намір поглинути малого конкурента Solectron за ціною, трохи меншою ніж по $ 4 за акцію. Один провідний інвестор зателефонував Бредові й сказав, що хоче продати 5 мільйонів акцій Solectron. Котування на NYSE (Нью-Йоркська фондова біржа) та Nasdaq відображали поточний стан ринку. Скажімо, показники становили 3,70-3,75, тобто ви могли продати акції Solectron по $ 3,70 за штуку або придбати їх по $ 3,75 за штуку. Проблема полягала в тому, що за тими цінами на ринку був попит тільки на один мільйон акцій. Інвестор, що збирався продати 5 мільйонів акцій Solectron, зателефонував Бреду, бо хотів, аби той узяв на себе придбати решту 4 мільйони. Тож Бред купив акції по $ 3,65, трохи нижче за ціну, зазначену на відкритих ринках. Але коли він вийшов на ті відкриті ринки (у тому вигляді, як
