так вчинять. Ірландія була бідною й похмурою («така собі дупа, якщо говорити по правді»). Його батько, грошенят у якого було небагато, витратив усе до останнього пенні на оренду будинку в Ґринвічі, штат Коннектикут, аби Ронан мав змогу ходити до міської середньої школи й бачити, яке життя «в країні з правостороннім рухом». «Я не міг повірити, – розповідає Ронан. – У тих дітлахів уже в шістнадцять років були машини! Вони скаржилися, коли їм доводилося їздити на шкільному автобусі. А я казав їм: “Та ця штукенція відвозить вас, бляха, до самої школи! Задарма! Мені ж по три милі пішки доводилося ходити”. Важко не любити Америку». Коли йому було двадцять два, батька відкликали назад, до Ірландії, а Ронан залишився в США. Він не вірив, що хтось узагалі може повернутися до Ірландії, якщо в нього є вибір, і тепер його повністю захопила ідея здійснення американської мрії – у версії «Ґринвіч, Коннектикут». За рік до того один ірландець із батькових знайомих улаштував його на літню практику в бек-офіс Chemical Bank, і Ронану пообіцяли місце на курсах підготовки менеджерів.
Потім підготовчі курси скасували, а той ірландець зник. Після закінчення Ферфілдського університету в 1996 році Ронан розіслав листи до всіх банків Уолл-стрит, але отримав лише один оманливий спалах інтересу – і навіть його недосвідчене око помітило, що відповідь прийшла від замалим не кримінальної, шахрайської брокерської фірми. «Здобути роботу на Уолл-стрит не так легко, як здається, – каже він. – Я нікого не знав. У моєї родини не було жодних зв’язків. Жодних знайомих».
Зрештою, він покинув усі спроби. Зустрів іншого ірландця, що, як виявилося, працював у нью-йоркському офісі MCI Communications – великої телекомунікаційної компанії. «Він влаштував мене на роботу тільки через те, що я був ірландцем, – розповідає Ронан. – Певно, він здійснював по кілька таких благодійних проектів на рік. І я став одним із них». Без будь-якої особливої причини (окрім тієї, що більш ніхто не хотів його наймати) Ронан пішов працювати у сферу телекомунікацій.
Першим серйозним завданням, яке він отримав, було переконатися, що вісім тисяч новеньких пейджерів, які MCI продала великій фірмі з Уолл-стрит, задовольняють потреби клієнтів. Як пояснили Ронану, «народ дуже вимогливий до своїх пейджерів». У літню спеку Ронан вирушив у кузові пересувної ремонтної майстерні до однієї офісної будівлі, аби доправити туди нові пейджери. Він влаштував позаду фургончика невеликий стіл, розпакував ящики й став чекати, поки працівники Уолл-стрит прийдуть по свої нові пейджери. За годину він уже пітнів і хекав у своєму кузові, поки люди вишиковувалися за пейджерами і збирався натовп із тих, хто вже отримав свої прилади й висловлював незадоволення. «Ці нові пейджери – лайно!» та «Ненавиджу ці довбані пейджери!» – кричали вони, поки Ронан намагався й далі роздавати аксесуари. Під час чергової спроби придушити повстання Ронану зателефонувала секретарка однієї уолл-стритівської фірми – з приводу нового пейджера свого боса. Вона була у відчаї, Ронану навіть почувся у слухавці
