Шкіра в них стає сірою, тіло дубіє, тільки очі залишаються живі, та ще й довго. В інших поранена рука чи нога підв’язана й висить у повітрі, немов на шибениці. Під рану поставлено миску, туди стікає гній. Кожні дві чи три години миску спорожнюють. Деякі поранені лежать на витяжці з важким тягарем. Я бачу людей із розпанаханими животами, в таких ранах завжди повно калу. Лікарів писар показує мені рентгенівські знімки розтрощених стегон, колін і плечей.
Не можна збагнути, як ці пошматовані тіла мають ще людські обличчя і як вони ще живуть звичайним, буденним життям. А це ж тільки один госпіталь, ба навіть тільки одне його відділення – їх сотні тисяч у Німеччині, сотні тисяч у Франції, сотні тисяч у Росії. Яке ж безглуздя все те, що написано, зроблено, передумано людством, коли можливі такі речі! Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові, коли вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень. Тільки в госпіталі видно, що таке насправді війна.
Я молодий, мені двадцять років, але в житті я бачив тільки відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками. Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають – мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадливіших формах. І разом зі мною це бачать усі люди мого віку, тут і за кордоном, в усьому світі, зі мною це переживає все моє покоління. Що робитимуть наші батьки й матері, як ми колись підведемося з могил, постанемо перед ними й зажадаємо звіту? Чого вони чекатимуть від нас, якщо ми доживемо до того дня, коли вже не буде війни? Довгі роки ми робили тільки одне – убивали, це стало нашою першою професією у житті. Усе, що ми знаємо про життя, зводиться до одного – до смерті. Що ж буде потім? І що буде з нами?
Найстарший у нашій палаті – Левандовський. Йому сорок років, у госпіталі він лежить уже десять місяців, бо тяжко поранений у живіт. Та за останні тижні він уже настільки оклигав, що може, зігнувшись, трохи пошкандибати.
Уже кілька днів він страшенно збуджений. З невеличкого польського містечка надійшов йому лист від дружини, вона пише, що зібрала гроші на дорогу й може його провідати.
Вона вже виїхала й щодня може прибути. Левандовський утратив смак до їжі, навіть сосиски з капустою, тільки трохи покуштувавши, віддає іншим. Увесь час він ходить із листом по кімнаті, кожен із нас прочитав того листа вже разів із десять, штемпелі на конверті перевірялися хтозна-скільки, лист уже весь у масних плямах і такий замацаний, що його насилу можна прочитати; нарешті відбувається те, що й мало відбутись: у Левандовського підвищується температура, і йому знову доводиться лягти в ліжко.
Він не бачився з дружиною вже два роки. За цей час вона народила дитину й привезе її із собою. Однак Левандовський заклопотаний зовсім іншим. Він сподівався, що, коли приїде його стара, йому дозволять виходити за межі госпіталю, адже це зрозуміл
